Більшість українців приреченні на існування, оскільки повсякденні умови їх
буття не відповідають критеріям терміну «жити» в його навіть елементарному
розумінні. Безальтернативність та безвихідь змушують людей сприймати кожен
новий день як виклик. Буденні радощі стають рідкісним явищем, нівелюються
безгрошів’ям, недоступністю ліків, медичного обслуговування – рівнем життя в
цілому.
Заяви «обдарованої» Голови Національного банку про настання чергової
макроекономічної стабільності або звіти урядовців про десятивідсоткове підвищення
зарплат і пенсій сприймаються скоріше з абсолютною недовірою, як зухвале
знущання на фоні загального здорожчання життя. В сприйнятті людей таке
реформаторство символізує безпросвітний занепад. Відповідно до статистики,
кожен другий готовий виїхати з країни. Думаю, як мінімум, років на сорок. Саме
на такі часові терміни розрахований сьогоднішній кредитний портфель країни та
угода з МВФ на реструктуризацію боргів України, за які доведеться віддавати до
100 млрд доларів. Люди просто хочуть жити,
а не очікувати життя.
Виходячи з того комплексу питань, які влада визначає пріоритетними, стає
все складніше чинити опір відчуттю її повної неадекватності. Особливо сильно
живить це відчуття Верховна Рада. Адже вона не працює, а тон в ній задають ті, яким варто було б
помовчати. Пріоритет віддається прийняттю чергових бездієвих постанов, заяв чи просто
поновленню переліку ворогів держави. Взагалі тиражування заяв, які не несуть
жодних наслідків, крім дискредитації власне парламенту і країни, стає неписаним
регламентним обов’язком для більшості з нинішнього набору парламентаріїв. І
приборкати цей порив дурості просто неможливо.
Комусь таке бачення ситуації видається надто чорно-білим, проте воно точно
без рожевих окулярів.
Інші статті:
Комментариев нет:
Отправить комментарий