Кращі мізки
планетарного рівня з тривогою констатують: світ, схоже, надірвався під тягарем
викликів і проблем. А відсутність спільного стратегічного бачення нових загроз
лише пришвидшує доруйнування міжнародного права, розвал усталеного світового
порядку і наближення хаосу, розпалу тероризму та війн.
Зокрема, Генрі
Кісінджер зазначає, що «у політичних лідерів тепер є набагато більше приводів
реагувати на настрої суспільства в моменті» (Handelsblatt, 30.12.2015). Серед
них, заклики повернутися до періоду національних держав, самостійно захищати
власні кордони та державність (детальніше з цього приводу див.: Майбутнє
держав: національне, ірраціональне, катастрофічне. Spiegel, 22.03.2016).
У свою чергу
це реанімує інтерес до Вестфальської системи у її повному вимірі та
інтерпретацій щодо неї. Як відомо, у 1648 році у Вестфалії зібралися провідні
держави Європи, щоб офіційно покласти край кровопролитній Тридцятилітній війні
і встановити певні основоположні правила для запобігання подібним конфліктам на
майбутнє. Серцевину їх склали позиції: правова рівність між суверенними
державами, дотримання територіальної цілісності держав і невтручання в їх
внутрішні справи.
Як відомо,
питання внутрішнього характеру, особливо в частині прав людини, перестали бути
одноосібною справою країн після хельсінкського акта 1975 року.
В підсумку
можна очікувати істотного зміщення акцентів в трактуванні Вестфальських
принципів – кожен за себе. Замість глобалізації – державний протекціонізм,
замість обмеження державності на користь наддержавних утворень – закриття та
зміцнення національних кордонів навіть з обмеженням свободи власних громадян,
замість спрощення держав – їх ускладнення, нарощування відповідних інститутів і
т.п.
Чи спроможні
національні держави самостійно вирішувати сучасні проблеми. Відповідь очевидна
і вона негативна. Не слід забувати й про те, що у свій час національні держави
для ефективного свого функціонування і лідерства намагалися прирощувати свої
території. Чим це оберталося – відомо. Причину такого алогізму у мисленнях та
діях можна вбачати у перемозі «національних почуттів над розумом» (Spiegel,
22.03.2016). Скільки вона буде продовжуватися – покаже час.
* *
*
Зрозумілим і
очевидним за таких обставин є те, що Україна, точніше – її провідники, повинні
позбавитися ілюзій, що світ буде безкінечно опікуватися Україною.
Українська
держава нагадує сьогодні будівлю, яку обнесли ззовні і зсередини риштуванням.
Подають це як капітальну реконструкцію (читай - реформи), а насправді у такий
спосіб утримують її від обвалу, не знаючи що насправді робити. Проголошення
тотальних реформ, в усьому і скрізь, не слід сприймати як осмислене бачення
«проекту України», а як відсутність взагалі будь-якого державного бачення.
Накидання ж на Україну, без будь-якої прив’язки і адаптації, західних лекал
лише посилює трагічність і абсурдність ситуації.
Легітимність,
якщо хочете, справжність держави визначається тим, як вона вирішує суспільні
проблеми, забезпечує добробут, безпеку і свободу своїх громадян, належне місце
країни в світі. Очевидно, що Україна на сьогодні не є такою державою, а все ще
декларованою державною. Державою за атрибутами, а не за змістом. Вона
ускладнена і переобтяжена управлінськими, контролюючими і силовими
інституціями, які бездумно створюються на додаток до старих і стає все більш не
підйомною для громадян у плані їх утримання. Особливо з урахуванням
мілітаризації країни.
* *
*
В сучасній
українській історії вже можна вичленити своєрідні цикли: прорив, надії,
декларація реформ, конвульсії, які називаються державотворенням, відхід на
попередні позиції і навіть далі. Далі – повторення того ж. Власне реформаційні
стадії короткі, суперечливі та мало результативні. На практиці відбувається
добивання радянської системи, яка на дивовиж виявилася живучою. Здавалося, що
правління Януковича було дном, а виявилося, що дно ще попереду.
Відтак,
правильніше було б говорити не про реформи, а контрреформи, оскільки
здебільшого відбувається ревізія та заперечення того, що робили попередники. Таким
чином, відбувається не вирішення проблем, а їх хронічне відтворення. Прикметним
є й те, що відсутність дієвого демократичного механізму зміни еліт в останнє
десятиліття обертається переворотами, які у випадку успіху називаються
революціями. До закономірностей такої української безпросвітності вже можна
віднести те, що верхи не чують і не розуміють низів, що бажання верхів загнати
людей в щастя обертаються руйнуванням залишків бідної стабільності, що
верхівковий характер перетворень та політика навздогін лише відтісняють Україну
подалі на задвірки сучасного світу. І обертаються формуванням мало схильних до
демократії режимів персональної влади.
Взагалі ми
можемо стати свідками народження в світі «гібридного» авторитаризму та навіть
тоталітаризму. Демонстрації сили над правом і законом. Утвердження замість
влади порядку і логіки влади над порядком і логікою.
* *
*
Вибори за
нинішньої політико-партійної системи та ставлення до суспільства не виступають інструментом
легітимного відбору влади, а також її зміни. Народ так і не став конституційним
джерелом влади. Не в останню чергу через це українська влада так і не навчилася
поважати свій народ. Для неї головне, що скаже Захід.
Підтвердження
цьому – закулісся з формуванням коаліції у Верховній Раді та Уряду. Все
вчергове зводиться до банального виторговування і поділу хлібних місць. Замість
того, щоб говорити про те, як організувати країну, як мінімум, відвести її від
безодні.
На зміну
«тушкуванню» винайшли політичне найманство. Вдумайтеся, народних депутатів «орендують»
у фракції, щоб забезпечити разово не менше 226 депутатів для сформування
нового-старого Уряду. Для цього вдаються до випробуваного арсеналу аргументів –
від апеляції до патріотизму до пересмикування Конституції та рішення КС. І
звичайно ж до зміцнення коаліційних рядів за рахунок держбюджету. Торгівля
Україною набуває узаконеного характеру.
Ще один
«винахід»: поділ Верховної Ради на «канонічних» і «неканонічних» депутатів, на
правильних і неправильних, на праведників і грішних. Не вистачає навіть мізків
зрозуміти, що тим самим фактично заганяють в резервацію виборців, ділять
країну, відрізають від діалогу частину суспільства. За великим рахунком,
сьогодні 7-10 політиків присвоїли право визначати, що потрібно Україні.
Зрозуміло, що
сформований на основі змови КМУ не матиме необхідної легітимності та суспільної
підтримки. Виходить, що інакше не вміють, розуміють лише себе і свої інтереси,
не розуміють країни й народу.
* *
*
А тут ще
«панамагейт» зачепив Україну. За усіх звинувачень, виправдань та обсмоктувань належить
усвідомити таке:
- репутаційні
втрати країни, ослаблення й без того її слабких позицій;
- збільшення
розриву між владою та суспільством;
- ускладнення
«збивання» коаліції та її нетривкість, а відповідно утворений зі скрипом Уряд
сприйматиметься як тимчасовий;
- нав’язування
керівників силових та правоохоронних структур з допомогою посилення натиску з
боку радикальних активістів, дедалі більше пасування перед ними влади.
На останньому
варто було б акцентувати особливу увагу, зважаючи на те, що зараз ми живемо в
часі негативного політичного відбору. Ініціативу з легкістю перехоплюють люди,
позбавлені бодай мінімально необхідних основ, принципів, правил і запобіжників.
Виразниками народних дум намагаються виступати такі собі награні особи,
зрежисовано екзальтовані та явно і набагато завищеним ціноутворенням. Просто
дурні голови, які язику спокою не дають. Фактично така «політична упаковка» і
«виробляє» зараз «державну продукцію».
І це на тлі
того, що питання чергових позачергових виборів – це лише питання їх формату та
дати.
Все інше можна
сказати словами О.Толстого:
Ходить
бывает склизко. По камешкам иным.
Итак,
о том, что близко,
Мы
лучше умолчим.
Час почати думати!
Комментариев нет:
Отправить комментарий