Вкотре
чуємо, що в Україні почався новий період чи етап. А то й нова епоха. Правда
вона завжди оголошується з приходом чергової (нової) влади. У свою чергу Бог
дає посади тим, хто їх не вартий, щоб випробувати народ. Схоже, що ми на
постійному експерименті.
Ось
і зараз на велику дорогу вийшли «свіжі» провідники. Своїми перевагами вони
вважають те, що не обтяжені досвідом, практичними навичками, знанням країни, а
відповідно – історичною пам’яттю. Все це для них взагалі не має значення.
Інакше – «совок». Для декого Україна та її історія взагалі зводяться до
екзотики – орнаменту сорочки на день вишиванки.
Фактично
у такий спосіб йдеться про тотальне заперечення країни в плані її власного
досвіду. У тому числі й позитивного. За деякими винятками, які зводяться в ранг
ікони. Звісно – з примушуванням суспільства їх любити.
Переінакшення,
а не переосмислення, історії на свій лад, намагання у такий спосіб формувати
сьогодення країни, на практиці породжує суспільне явище, яке можна
охарактеризувати як «патріотизм відчаю» (термін належить вченому С.Ушакову).
Спілкування
з людьми, зміст листів та звернень дозволяють мені констатувати: коли раніше їх
особисті історії вибудовувались на фоні історії країни, колективів та сім’ї, то
зараз переважно говорять про безкінечні втрати, хвороби, безпросвіття, страхи.
І медициною від усього цього у них виступає хіба що безмежне терпіння.
Страждання стало
такою собі нашою ідеологією. Ніяк не складається з національною ідеєю. Ні
зверху, ні знизу. Вакуум намагаємося заповнити ретроспекціями. Творимо державу
на розмежуваннях та поділах на своїх і чужих, патріотів та зрадників і т.п.
Тобто маємо більшовизм навиворіт. В результаті ніяк не вийдемо на єдину дорогу.
Без надійної цілісної історичної платформи інакше й бути не може.
Зате є
безкінечні пошуки ворогів – в історії і сьогоденні. Добре навчилися
покладати відповідальність на когось і, боронь Боже, на себе. Але ж історія,
події та явища – це не лише вожді, а й народ. Принаймні частина народу.
Виходить, що він винний.
Безапеляційні
оцінки й судження, наполягання на без альтернативності нав’язуваної політики й
практики не завжди зумовлені незнаннями чи небажаннями знати. Як на мене, це
свідомий курс на примушування людей до сприйняття запозиченого і навіть
нав’язуваного ззовні. Хто платить гроші, той і замовляє музику.
Чим
це відрізняється від більшовицьких практик, коли людей силоміць люмпенізували і
заганяли в «щасливе» майбутнє. Нічим, окрім риторики.
За
таких умов залишається хіба що ставка на націоналізм, як на організуючу силу,
що не вимагає індивідуальностей і особистих зусиль. Достатньо долучитися до
відповідної групи.
Практика
свідчить: у спільнот без власної позитивної опори нею нерідко стає залежність і
навіть прив’язка до того, що вони раніше заперечували, проти чого повставали.
Особливо, якщо враховувати те, що негативне завжди має значну притягальну силу,
ефект. Чи не тому воно домінує в інформаційній сфері.
Таким
чином, належить звернути увагу на формування в Україні поведінкової і життєвої
культури, в якій категорії зневіри, страждань, страхів просуваються на
домінуючі позиції. І їх вже починають сприймати як щось органічне, очевидне та
навіть необхідне. За ними нас вже можна впізнавати і відповідним чином
сприймати.
Хотілося
б помилятися в цих міркуваннях, сприймати їх як перебільшення. Але, думаю, що
ні. А відтак – психологічна й моральна атмосфера українського суспільства
потребує першорядної уваги тих, хто взяв на себе місію лідерства. Інакше знову
опинимося на задвірках історії.
Інші статті:
Комментариев нет:
Отправить комментарий