«Я был на той войне, которая была. Но не на той, что сочинили позже» (поет-фронтовик Юрій Білаш)

Дивно і сумно було спостерігати перепалку у ВР між депутатами щодо подій під час святкування (якщо можна назвати це святкуванням) Дня Перемоги. Категоричні інвективи та обмін звинуваченнями виголошували гучно, мало переймаючись тим, що відчували учасники й свідки воєнних літ. Фактично у такий же спосіб діяла офіційна влада. Ветерани ж потрібні були як «матеріал», така собі масовка в політичній кампанії під приводом травневих заходів.

Героям свята з небаченим досі притиском втокмачували, що, як і кого треба вшановувати, як належить оцінювати ту страшну війну, доводили, як безпутнім, кого слід вважати союзником, а кого ворогом. Наслідуючи не кращий приклад, намагалися мірятися перемогою, ледь не ділити її. Залишилося ще вирахувати відсотки перемоги і відмовити в ній США та іншим учасникам антигітлерівської коаліції.

У день примирення так агресивно мирили, що більше нагадувало розпалювання непримиренності та звичний пошук ворогів.

Взагалі така лобова демонстрація примирення матиме своїм наслідком поглиблення непорозумінь і протистояння в країні.

Питається: навіщо ображати ветеранів, навіщо глумитися з їх пам’яті, їх сприйняття воєнних літ.

9 травня використали і як «зручний» привід для атаки на Росію. Правда при одночасному твердженні про ставку на політико-дипломатичний шлях вирішення проблеми Сходу України. Схоже всерйоз вважали, що без цього свято буде неповним. Напрошується висновок, що ставка робиться на такий спосіб легітимізації режиму.

Очевидним є те, що 8-9 травня влада добряче «попрацювала» на Опозиційний блок, який отримав додаткові відсотки суспільної підтримки.

На завершення: насмішкою виглядала цьогорічна матеріальна підтримка владою ветеранів. Особливо у співставленні з пострадянськими країнами.

Навожу інфографіку з інтернету: