«ЧТО ВСПОМИНАТЬ, МЕРТВЫХ С ПОГОСТА НЕ НОСЯТ» (И.Бунин, «Темные аллеи»)

Виявляється, що треба. Чергова 10-хвилинка А.Яценюка, в ході якої він покривав країну сусальністю і з притаманною йому зарозумілістю демонстрував, що нічого не відбулося, а те, що мало місце, майже розсмокталося, покликана очевидно продемонструвати реінкарнацію Уряду і власне прем’єра, показати, що все залишається, як і було. А те, що Україна падає, не має великого значення.

Хоча б тому, що за великим рахунком вона – суб’єкт зовнішнього управління. Це очевидно для всіх. І замахуватись на Уряд рівнозначно тому, щоб, скажімо, посилати у відставку МВФ. А тут ще наші зарубіжні партнери закликали лідерів України працювати разом над реформами та поважати волю українського народу до прогресу. Куди ж тепер діватися. Але ж постає питання: а як бути, коли цей народ не поважає цей Уряд і говорить про необхідність його відставки? Виходить, що повинен терпіти. Добре, що хоча б любові до нього не вимагають.

Історично і ментально українці не люблять владу. Але негатив до цієї «ліквідаційної комісії для України» є рекордним.

По-перше, через те, нинішня влада утверджує принципово неефективну систему для задоволення елементарних людських потреб, зате яка надзвичайно підходить для задоволення її власних потреб.

По-друге, логіка майданної і постмайданної боротьби, складні й неочікувані повороти падінь та сходжень сьогоденного правлячого класу, зробили його таким, яким він став. Цинізм і реваншизм витіснили з нього об’єктивізм та совість, прагнення до наживи, компенсації недоотриманого раніше – людяність, а сконструйовані ним ерзац партійність і політичну боротьбу – задушили моральні норми й принципи.

По-третє, українська еліта не вміла і не вміє діяти на рівні самостійного сприйняття стратегічних рішень, організації її виконання і відповідальності за результати. Особливо зараз, коли остаточно вичерпані можливості розвитку України на попередній основі і потрібно забезпечувати її функціонування на власних засадах. Те ж саме стосується й людей, у яких також закінчився ресурс виживання.

Країна живе виключно за інерцією. Запропоновані після Майдану цінності й смисли не працюють. Вожді ж не знають як перезавантажити державу й займаються імпровізаціями, тримаються за війну й конфлікти як за можливість свого збереження у владі. Зокрема, і з цих причин її представники зациклюються на чужому житті, на Росії. Інколи, якщо послухати виступи, складається враження, що й діла немає до своєї країни.

Судячи з позиції союзників України, цей голова КМУ має залишатися. Переформатуванню підлягає тільки склад Кабміну. Воно дорого обійдеться народу, стане черговим договорняком, звісно, за державний кошт. Вже хоча б тому, що коаліція буде з незначним запасом міцності. А отже, претензії й апетити її представників різко виростуть. Вплив фінансово-промислових груп на Уряд значно зросте. Прем’єр зобов’язаний їм, вони фактично зберегли його на посаді.

А щодо розв’язання таких кричущих невідкладних завдань, як відновлення державного управління, утримання економіки й соціальної сфери від остаточної руйнації, протидія корупції, консолідація суспільства через налагодження діалогу й компромісів, то це вже як Бог покладе чи коли прокинеться в українських політиків відповідальність.

Очевидним і зрозумілим є одне: людей продовжуватимуть труїти політикою. Утім, ми без неї вже й жити не вміємо і не можемо. Навіть в сімейному колі все зводимо до політиків і політики. А життя все більше скочується у невиразність і збігає…