ДЕРЖАВНІ ПЛАЧІ ТА НЕОБХІДНІ КРОКИ

Патетикою і заклинаннями супроводжувався у Верховній Раді розгляд питання про відтермінування ще на рік продажу земель. Це нагадало мені про помітку відомого діяча на одному з текстів його виступу: аргументи слабкі, підсилити голос.

За штампами «не дозволимо продажу головного багатства країни», «земля має належати всім», «земля – це основа України» і т.п. приховувалось або очевидне невігластво, помножене на незнання ситуації і настрої старших поколінь, або свідоме підігравання  новоявленим українським латифундистам.

Гадаю, що швидше слід говорити про другу обставину. Адже відповідно до чинного законодавства мораторій діє до прийняття закону про ринок земель сільськогосподарського призначення. А його немає.

Водночас сьогодні в руках декількох десятків осіб зосереджено основний масив землі. Вони орендували її фактично за копійки у далеко літніх селян. А за декілька мішків пшениці чи тисячу-півтори гривень вони вже дивляться на тих, хто використовує їх землі, як на великих благодійників і не знають вже куди їх цілувати. Окрім того, вони абсолютно безоплатно фактично присвоїли собі та використовують на свій розсуд 400 тисяч незапитаних паїв. А це не менше 2,5 млн. га землі. А скільки сьогодні самотніх людей, які мають паї і згасають у злиднях. В окремих селах вже немає кому й могилу викопати, не кажучи вже про те, щоб по-людськи поховати. Знову ж таки відомо, кому відійдуть паї таких селян.

Фактично блокується прийняття рішення про інвентаризацію земель України. Як мінімум, для того, щоб не було реальної картини стану із землею і земельних відносин.

Не вирішується і ключове питання: кадастр і оцінка землі. Власники паїв не знають навіть приблизно вартості їх ділянок. Звідси – свавілля орендарів, таких собі сучасних українських латифундистів з нічого.

Що ж маємо на практиці? На руках у людей державні акти на право приватної власності на землю. А фактично вони безправні і не можуть розпоряджатися своїм єдиним багатством. На ділі воно належить земельним баронам. Які, окрім усього іншого, у варварський спосіб виснажують, а по правді кажучи, знищують знамениті українські чорноземи. Соняшник, ріпак, пшениця і кукурудза – ось майже увесь асортимент нашого нинішнього сільського господарства. У той же час розгляд на законодавчому та урядовому рівнях питання про збереження родючості ґрунтів по-суті блокується.

В підсумку маємо те, що маємо: сільських трударів, а це переважно вже пенсіонери, примушують жити в ностальгії за минулим та в страхові перед майбутнім. Де завгодно, але тільки не в сьогоденні.

Потрібні масові зусилля, щоб примусити владу невідкладно забезпечити а) проведення оцінки земель за європейськими критеріями (адже ми туди прагнемо); б) проведення інвентаризації усіх земель, створення відкритого реєстру власників земель, в т.ч. на умовах оренди, щоб бачити, що і кому належить; в) створення державного земельного державного земельного банку, який би був наділений правом викупу земельних паїв у бажаючих їх продати за цінами не нижче від ринкової вартості; г) створення суворих правил щодо використання і збереження земель, неухильного дотримання правил сівозміни і т.п.; направлення коштів від використання незапитаних паїв на розвиток сільських територій.

Не можна й надалі дозволяти «захисникам землі» вибудовувати політику за власними зразками і їх власною подібністю, тримати власників земельних паїв за завісу для виправдання дій та намірів нинішніх українських та вже й зарубіжних латифундистів. Так недалеко й до кріпацтва…