«ПІРРОВА ПЕРЕМОГА». ПО-УКРАЇНСЬКИ.

Метафора, крилатий вираз «Піррова перемога», як зазначається у Вікіпедії, завдячує битві при Аускулі 279 року до н.е. Тоді епірська армія царя Пірра протягом двох днів вела наступ на війська римлян і зламала їхній опір, але втрати були настільки великі, що Пірр зауважив: «Ще одна така перемога і я залишуся без війська».

В принципі таким же чином можна охарактеризувати результати місцевих виборів для влади і провладних політпроектів. Гучні заяви про перемогу і торжество демократії – це очевидні намагання дезавуювати фактичний провал загалом по країні й особливо в низці регіонів. По суті відбувається дія за відомим правилом: якщо немає переконливої перемоги, то її частину оголошуй цілим. Тобто перемогою. І на цьому стій!

По-перше, ще до дня голосування авторитетні соціологи попереджали: через низку обставин результати 25 жовтня не відповідатимуть принципу усвідомленого вибору.

Закон про місцеві вибори можна сміливо відносити до рівня «диктаторських законів» від 16 січня. Тоді голосували у сумнівний спосіб, а у випадку виборчого закону, то його написали і запропонували суспільству по-суті в обхід Верховної Ради. Це – закон змовників і для змовників.

Закономірно, що лише 12% людей (за результатами соціології) знали про основні його положення. 50% виборців не вірили в чесні вибори ще до їх проведення. І не безпідставно. Третина тих, кому належало голосувати, не знало жодного кандидата.

По-друге, за таких обставин більшість виборців проголосували «ногами», бойкотували вибори. 46,5% - це найнижчий показник явки на вибори за усі роки незалежності України. За радянськими мірками вибори можна було б оголошувати такими, що не відбулися. І, судячи з усього, якби «не підправили» явку, особливо в останні години, показник був би ще нижчим.

Це ж треба було так «попрацювати», щоб за такий короткий проміжок часу кількість бажаючих виконати свій громадянський обов’язок впала на 20 і більше процентів.

Звісно, рекордно низьку явку не можна списувати на рахунок недолугості закону. Це й найточніше соціологічне свідчення ставлення суспільства до влади та її політики.

По-третє, така «активність» людей дозволила отримати владі ті результати, які вона отримала.

Адже в першу чергу критично налаштовані громадяни вибори проігнорували, керуючись думкою «немає за кого голосувати». Якби в бюлетенях була графа «проти всіх», вона б, поза сумнівом, зібрала найбільший електоральний урожай.

По-четверте, значною мірою прийшли на виборчі дільниці й проголосували дисципліновані старші покоління й ті, кого «підсадили» на нав’язливу масовану зовнішню рекламу та рекламу в ЗМІ. На це й був основний розрахунок. Приклад – партії, про які нічого не було відомо ще два місяці тому, за гроші зробили результати. За великі гроші. Надзвичайно великі. Тепер будуть їх відбивати з місцевих бюджетів.

По-п’яте, словесна патока про відсутність адміністративного впливу в день голосування (ще не вистачало цього, адже все було зроблено до 25-го), про крах намірів сформувати п’яту колону (ще невідомо, хто є нею і чиєю колоною) і т.д. і т.п. призначена швидше за все для Заходу, а не зневірених українських громадян. Правду кажучи, владна партія перевела в свої ряди багатьох з тих, кого відносить до так званої п’ятої колони і за рахунок них і в такий спосіб «зберегла» своє обличчя, оскільки саме вони істотно додали їй результату. Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитися, ким були новопосталі депутати БПП в «попередньому житті». Питання: так хто ж тепер п’ята колона?

Кожна диктатура встановлює владу, усуваючи опонента. «Демократична» диктатура заводить його в свої ряди.

Особливо не витримують критики заяви про те, що є усі підстави для формування проукраїнських коаліцій в місцевих радах. Бо вже навіть приклад Верховної Ради свідчить, що якщо є такі «друзі», то вороги гарантовано не потрібні.

На превеликий жаль, результативного поєднання зусиль на місцях не буде. У тому числі й через те, що лідери в Києві, отримавши підтримку внизу, почнуть з розхитування влади в центрі. Як мінімум, вимагатимуть поділитися владою. В першу чергу на рівні Кабміну. Будуть звучати заклики й вимоги розосередити владу між призерами останніх виборів.

Нападки і протистояння між основними політичними гравцями неминуче набудуть відкритого й агресивного характеру. Ці вибори обернуться новими лініями розколу українського суспільства, посиленням його радикалізації і протистояння. Новий виток конфлікту між владою і суспільством, схоже, буде неминучим.

Багато що буде залежати від того, чи зважиться влада на серйозний діалог, розумні компроміси, чи буде й далі вдавати, що бореться за мир і рішуче здійснює реформи. Їй доведеться вибирати між МВФ і власними громадянами.

Розмовляти мовою реформ всі вже добре навчилися. Вже час й працювати…, для людей, а не для себе. Підпорки західного світу вже не допоможуть, вони ще більше стомилися від української влади, ніж українські громадяни від неї. І судячи з тону зарубіжних ЗМІ, з останніх сил терплять нас, зважаючи на геополітичні розклади.