«Світ прагне лідерства» - під такою промовистою назвою вийшла в травні
місяці публікація в одному з американських видань (American Thinker). Критикуючи лідерів, насамперед Обаму, які «лідирують з
тилу», в ній наголошується, що «коли палає світ, виборці звертаються до мужніх
і наполегливих консервативних лідерів. Втратити те, що в них є, вони бояться
значно більше, ніж прагнуть отримати що-небудь задарма».
Справді людство сьогодні опинилося перед черговим поворотним пунктом
розвитку, перед новими складними викликами, задкує до жорстких вимірів силової
політики. Міжнародне співтовариство демонструє вкрай низьку ефективність своєї
діяльності. На перший план знову виходять суворі закони джунглів, формується
нова дуга нестабільності – від Кавказу до Балтики. Загрозливість ситуації
поглиблюють розбіжності між великими державами. Перспективи вирішення
найгостріших світових проблем видаються надто складними, а дехто вважає, що й
примарними.
На порядку денному з усією гостротою постає проблема лідерства –
політиків і країн. Персоніфікація історії на рівні держав і особистостей
набуває виключного звучання.
Скажімо, Німеччина стала лідером Європи. Вона все більш самостійно
відстоює і власні інтереси, які можуть суперечити російським та американським.
«Проте їй потрібна продумана стратегія, оскільки її роль лідера залежна і
хитка, як і увесь ЄС. У питаннях безпеки Німеччина поки що перебуває в тіні
США» (Андрей Дуган. – Українська криза – це зіткнення держав, а не холодна
війна («Lidovky», Чехія) – ІnоСМІ.Ru. – 19.05.2015).
Взагалі у сучасному світі відбувається стрімке зростання крупних держав.
Що в свою чергу дедалі більше загострюватиме проблему лідерства на рівні
особистостей.
Вже навіть і через те, що перехід впливу до країн, що розвиваються,
послабить пануюче становище США. Внаслідок цього світ деякий час залишатиметься
без явного лідера. Перерозподіл економічної потуги призведе до утвердження
нових гравців, які вимагатимуть своєї «справедливої» частки в управлінні
світовими процесами. Це, окрім усього іншого, означатиме нелегкі часи для
міжнародної співпраці, яка завжди є залежною від співпадіння інтересів великих
гравців.
Увага людей і дослідників завжди була першочергово прикута до перших осіб
країн, полководців, великих злодіїв і вчених, знаменитих художників,
дисидентів, інших героїв та антигероїв різних культурних епох та історичних
періодів.
Проте у ХХ столітті мав місце перехід від дослідження виняткових
особистостей до вивчення широких соціальних страт, а пізніше – до аналізу
технологій формування «суб’єктивності» в різні історичні періоди. В останній
період відмічався зростаючий інтерес до дослідження «звичайних» людей і
«повсякденних» контекстів.
І цьому є свої пояснення. По-перше, з утвердженням правових засад і
передбачуваності суспільного розвитку істотно зменшилися роль особи та її вплив
на організацію життя своїх країн, світові процеси загалом.
Слід мати на увазі й те, що лише великі події, кардинальні регіональні чи
світові зрушення викликають до життя ї висувають на політичну арену вагомі
політичні постаті з неординарними підходами та ідеями. Людей, які беруть на
себе місію лідерства, місію прориву до нової якості організації суспільного
життя.
Звідси – друге: з утвердженням епохи стабільності й передбачуваності, з переходом
до суспільства споживання відбулося здрібніння політичних керівників. Перед
ними не стояли масштабні завдання, вони були зобов’язані діяти в системі
визначених координат і усталених правил.
Жодного разу до цього не приділялось стільки уваги складному павутинню
норм, правил, відносин й інститутів, скільки протягом повоєнного періоду для
регламентування внутрішніх засад і регулювання дій на світовій арені. Вони й
визначали поле діяльності і можливості для ініціатив політичної еліти та
вождів.
Через відсутність суспільного запиту поступово почали зникати лідери,
яким притаманні виняткові якості.
Діючі ж значною мірою стали займатися задоволенням власних потреб (на те
й суспільство споживання), віддавати перевагу та увагу виборчим кампаніям.
Особливо з урахуванням того, що сьогодні виборець робить вибір насамперед з
аудіовізуальної оцінки, вони переважно зайнялися пропагандою себе.
При цьому інколи навіть переграють. У підсумку – позитивний імідж
політика поза межами своєї країни обертається проблемами для нього дома. Не
випадково, здається, Харві Файрстоун говорив: найбільше завдання, яке стоїть
перед лідером, - це зростання й розвиток людей. Додамо: своїх людей і своєї
країни.
По-третє, в успішних країнах сила політичного лідерства певною мірою
нівелюється складним бюрократичним апаратом, заформалізованістю життя. Лідер
часто-густо не має можливості впливати на апаратні традиції та змушений, в тому
числі через відсутність належних лідерських якостей, ставати конформістом у
своїй політичній поведінці.
Нарешті, четверте: експерти сходяться на тому, що ключовим світовим
ресурсом усе більше буде високоякісний людський капітал. Схоже, що в світі
починає не вистачати добре освічених людей.
Ситуація в Україні у питанні лідерства помножено складна. Вже навіть з
огляду на те, що протягом десятиліть у нас на перший план ставились об’єктивні закономірності
суспільного розвитку, які ототожнювались із знеособленням і позасвідомістю
історичного прогресу. Тривала бездержавність України обернулася лідерством
обмеженого типу – старанними виконавцями і реалізаторами політики союзного
центру, які повинні були демонструвати до нього повну лояльність і навіть
догідливість. Звісно, що лідери виконавського виміру – це аж ніяк не державні
діячі, призначення і місце яких – дії на рівні прийняття стратегічних рішень та
відповідальність за їх реалізацію. У них не вироблено відчуття держави, країни
й народу. Звідси – одна з корінних причин конвульсійного державного ставлення
України, її розвиток через конфлікти й кризи. Досить лише зазначити, що
триваюча нині криза розпочалася з «помаранчевої революції» 2004 року. До речі,
з неї вийшла перша лінійка нинішніх українських керівників.
Закономірно постає питання: чи спроможний сьогодні хтось із офіційних
осіб стати ключовим самостійним чинником, взяти на себе роль провідника і
змінити українське суспільство, переклавши загалом правильні гасла і
декларативні наміри на організовану практичну державну роботу? Чи вони здатні
краще-гірше реалізувати лише те, що було закладено попередниками? Іншими
словами, чи мають вона потенціал змінити хід української історії.
На мою думку, однозначно ствердна відповідь сьогодні була б передчасною.
І не лише тому, що нинішні основні політичні гравці є «птахами» з гнізд своїх
попередників, їх «гідними» наступниками в усьому. В тому числі у корумпованості, схильності до
непотизму у кадровій політиці і т.п. Самостійно Президент, як та ластівка,
«весни не зробить».
Біда в тому, що замість знань, позитивного досвіду і відповідно
адекватних практичних рішень вони традиційно пропонують та нав’язують політику.
Не знають, а відтак не враховують історичного досвіду. Зокрема, того, що на
просторах прикордоння процеси формування зрілої державності завжди відбуваються
значно складніше, ніж в якісно однорідних зонах. А саме в цьому особливість і
складність державницького шляху України. Він вбирав в себе три сценарії:
асиміляцію в етнокультурне ціле імперієутворюючого народу; шлях своєрідного
компромісу; протистояння асиміляції і боротьбу за національне ствердження.
Відтак в Україні традиційно формувалися прошарки людей, готових до лояльності й
компромісів, а також фанатично відданих своєму народу (хрестоматійний приклад:
М.Гоголь і Т.Шевченко), які сповідували стратегію не насилля та насилля.
Нині маємо зміщення акцентів на силове протистояння, сильним аргументом
для якого стала політика Росії. Спочатку політики активно «продавали» мир
(особливо під час виборчих кампаній). Тепер не менш наполегливо «продають»
народу війну. Йдуть таким чином за настроями радикально налаштованої частини
активістів. Більше того, через свою залежність від них, намагаються
демонструвати значно більшу агресивність, щоб не втратити підтримки. Вочевидь,
войовнича риторика розглядається як чи не головний засіб, підтримувати країну в
«робочому» стані. Вивернута діалектика!
Мова ненависті перетворюється на мову публічних персон. Реанімується
радянське: ми повинні когось ненавидіти, мати ворогів і можливість виставляти
їх джерелом абсолютного зла. В хід йде й боротьба з минулим та попередниками у
владі. Директивно вводяться нові герої і нове прочитання історії, локальні
явища видаються за циклопічні розміри, що на практиці обертатиметься стравлюванням
жителів різних регіонів.
Політичний центр руйнується на користь політиків і спікерів саме такого
характеру. Насаджується уявлення про незгодних з офіційною політикою як про
«п’яту колону» і «агентів Кремля». На норму політичної поведінки перетворюються
заклики до знищення опонентів. А злість, агресія і нетерпимість видаються за
політичні зразки. Складається враження, що політики більше ненавидять один
одного, ніж люблять Україну, що їм, власне, й немає справи до неї.
Таким чином, суспільство віддаляється від омріяних європейських
стандартів і занурюється в архаїку. Коли в ньому починає перемагати гірше, яке
видає себе за авангард, це означає, що починає діяти закон деградуючих
державних утворень. Що «молоді вовки», які «поставили» себе на «сторожі
державних інтересів», ще далекі від того, щоб реально бути «державними собаками».
Чимало політиків в Україні піднялося на «революції гідності» і особливо
війні. Мабуть, вони заслуговують на це, як і на повагу. Проте суспільству і
людям не можна навіювати і прищеплювати культ війни як це робиться зараз. Адже
для людини властиво сприймати її як аномалію, відхід від нормального
суспільного стану.
Війна – це вбивства, які заохочуються і нагороджуються. Це смерті дітей,
раніше батьків. Це, за оцінками експертів, і заповнення внутрішньої порожнечі
чимось подібним на зразок «естетичної радості» через можливість
продемонструвати себе як володаря інших життів, ніж просто бути людиною, і на
цій основі надати нового сенсу своєму існуванню, продемонструвати свою
«потрібну зайнятість».
Питання моральності політики і політиків актуалізується й популізмом,
який накриває країну, дезорієнтує людей, вимиває шанси України на конче
необхідні реформи через суспільний діалог. Зрозумілими є прагнення, особливо на
етапі утвердження у владі, до контактів з людьми через обіцянки, інколи хай
навіть доведені до абсурду. Але далекими від прийнятності виглядають зусилля
тримати народ за натовп. Як і те, що за таких умов нерідко «героями» стають не
стільки помітні постаті, скільки нікчемні люди, котрі зуміли втертися в довіру
людей. Вони гучно відстоюють принципи, яких не дотримуються, та мораль, якою не
керуються. Правда в цьому немає чогось дивного. Так було й раніше. Вражає інше:
з якою енергією це робиться.
Вже неписаним правилом стало перезавантаження влади на всіх рівнях після
президентських, а згодом і парламентських виборів. Масштаби цього дійства були
різними. Масового характеру вони набули з часів Ющенка. Останнім часом зачищати
політичне поле й усувати конкурентів почали ще й за допомогою спеціального
законодавства – закону про люстрацію. При цьому мало хто звернув увагу, що він
повертає нас до часів поразки Німеччини в останній світовій війні.
Після її завершення союзники змушували німців заповнювати безглузді
опитувальні анкети, з допомогою яких, за задумами їх укладачів, можна було б
з’ясувати, чи є людина нацистом або прихильником Гітлера. Це була спроба
нав’язати комплекс колективної провини, оскільки Гітлер прийшов до влади не
шляхом її захоплення, а в результаті виборів. Тобто фактично йшлося про
відповідальність народу за те, що він породив такого диявола.
Схоже, що зараз, як і тоді, керувались міркуваннями реваншу, ніж
прагненням відновити справедливість.
Особливий цинізм полягає у тому, що на фоні постійних публічних
декларацій і запевнень про повернення країни, влади і громадян у правове поле,
законами грають як в карти. А Конституція залишається тим останнім аргументом,
до якого найчастіше апелюють її порушники.
Правда полягає у тому, що ми продовжуємо жити неправдою.
Окреме питання – запрошення в українську владу іноземців. Кажуть, що в
цьому немає нічого поганого. Можливо, це й так. Поживемо – побачимо.
Справа не в національності, в знанні такої масштабної країни, досвіді
вирішення великих завдань, спроможності створювати для цього систему
управління, виробляти стратегію і забезпечувати її реалізацію.
Як на мене, цю українську практику можна порівняти із запрошенням батьків
очолити родину. А також з тим, що при перших гарних керівниках маємо погану
країну з нікчемними людьми.
В одному з своїх інтерв’ю відомий соціолог Є.Головаха влучно застеріг, що
обмежені нинішнім часом можливості для країни не повинні супроводжуватися
обмеженими здібностями. «Кожного разу обмеженість тих, кого ми обирали, -
застерігає вчений, - приводила до поглиблення соціальної кризи. Але на цей раз
все особливо драматично, тому що дуже висока ціна – незалежність і шлях
розвитку на багато років. Якщо у минулі роки ми могли дозволити собі
експерименти, то зараз ні».
Не думати над цим, не ставити собі такі запитання сьогодні вкрай
небезпечно. Кожен з нас, принаймні більшість, в душі носить біль і переживання.
Люди вже готові волати від несправедливості. Але все ще затуляють собі вуста
руками, глушать цей глибокий душевний крик, а влада його не хоче почути.
А так бути не повинно. Адже кожен з нас народжується для нормального
життя. І народжується у той час, коли є особлива наша місія на землі.
Ми вступили в період, у який можемо отримати користь від здатності бачити
і розуміти себе та світ з різних точок зору, а також застосовувати ці
можливості як трамплін для досягнення вищих рівнів знання, а отже – й нової
якості життя. У нас є можливість для такого прориву.
Ми повинні дати собі відповідь: чого ми хочемо і що є насправді, які
наслідки від наших дій чи бездіяльності. Ми повинні розплющити очі і думати:
хто ми такі і чого хочемо для себе й своїх дітей, для України.
Комментариев нет:
Отправить комментарий