КАДРИ, ЯКІ СЬОГОДНІ ВИРІШУЮТЬ ВСЕ

Надії отримати бодай якесь полегшення, які Уряд невтомно навіює людям, додає їм мужності й сил терпіти відчайдушно складне українське сьогодення.

Натомість маємо виразно хаотичну боротьбу за владу, за вплив на те, що ще залишилося від економіки. «Нове начальство» - це перелицьоване старе. Потворність його обличчя визначається вже хоча б тому, що будучи неспроможним забезпечити позитивні терміни, воно відтворює той же зміст, проти якого начебто бореться.

Його потуги з «поглиблення» революції через нашвидкуруч зліплені політичні та економічні реформи лише посилюють майже фамільну схожість з попередниками. Та ж викривлена психологія, те ж хворобливе честолюбство, те ж переміщення сили і впливу на економіку.

Загалом переважна більшість представників нинішньої влади є виразною ілюстрацією принципу, який сформулював Лоуренс Піттер: в ієрархічній системі кожен індивід має тенденцію піднятися до рівня своєї некомпетентності, до посади, на якій він не може справлятися зі своїми обов’язками.

За великим рахунком, іншого очікувати й не можна було. Правда, не в таких масштабах. Кардинальні суспільні злами, державні перевороти, які ще називаються революціями, особливо в результаті їх успіху, вивільняють вибухову суспільну енергію, виштовхують на поверхню людей, які отримують шанс реалізувати себе, компенсувати, як вони вважають, свою попередню недооціненість.

Як тут не згадати хрестоматійну істину: революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються плодами пропащі негідники.

Справді, реальних героїв і подвижників, яких породили наші дні (до речі, в Пруста є теза: революція потребує добровольців, війна – мобілізації), дуже швидко переграли і перекрили такі собі патріоти моменту й випадку. Вони без тіні сумніву піднесли, підсадили себе в герої.

Це ті, хто в буденному житті нічим себе не виявили і не зарекомендували, які не відбулися і в яких життя не склалося. Через те вони, як губка, переповнені злобою, образами і нетерпимістю, ловлять можливість для реваншу і заодно помсти тим, хто буцімто винен в їх нереалізації.

Як на мене, найстрашніші люди – це люди, які живуть реваншем. Вони усіх і все ненавидять та водночас намагаються апелювати до інстинктів мас, торгувати життями людей, закликаючи до конфліктів та провокуючи конфлікти. Такі активісти вважають себе цілком вільними від законів, виміщують свої образи на успішніших від них, займаються цькуванням тих, хто пішов набагато далі від них. Усі для них – вороги, вони – монопольні патріоти. А насправді – лицеміри, піднесені вулицею. Вони – запитані моментом або скористалися моментом. І тепер демонструють всю глибину своєї душі. Свої ідеї вони готові здебільшого утверджувати заходами фізичного й морального насилля. Більшовики навиворіт!

Усе це обов’язково й постійно приправляється риторикою. Про реалізацію ідеалів Майдану, патріотизм, любов до України.

Вона для них – ходовий товар і мало що має спільного зі справжніми потребами та інтересами українського суспільства. Нинішній стан України – об’єктивне тому підтвердження.

Майже сто років тому подібне вже переживали, переживали це, звісно, в куди менших масштабах й десять років тому. Жаль, що висновків жодних не зробили, уроків історії не засвоїли.