ОБРАЗИ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ ІСТОРІЇ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇ 

В.М. ЛИТВИН

ОБРАЗИ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

В УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ ІСТОРІЇ

Видання друге, доповнене та перероблене

КИЇВ – 2018

З М І С Т

Феномен Тараса Шевченка та спроби його осмислення в практиках соціогуманітаріїв ……………………………………………………………………

Романтичний проект ХІХ ст. і  формування образів поета

як речника-пророка українського народу …………………………………………

Образи Т. Шевченка у світлі позитивістських і матеріалістичних проекцій. Народження культу Великого Кобзаря ……………………………………………

Образи Т. Шевченка та українська національна ідея

 у модерністських візіях ……………………………………………………………. 

Революційні та післяреволюційні проекції образів Т. Шевченка ………………..

Образи Т. Шевченка на перехресті радянського та

зарубіжного / еміграційного шевченкознавства …………………………………..

Образи Т. Шевченка на теренах сучасності ………………………………………

Феномен Тараса Шевченка

та спроби його осмислення в практиках соціогуманітаріїв

3

Минувшина завжди сприймається нами крізь призму певних уявлень, образів та ідей, які постають як результат взаємодії багатьох чинників, обставин, і передумов — історичної свідомості нації, домінуючих стереотипів та традицій, реалій соціокультурного середовища, гострих суспільних викликів, культурних новацій, наукових поворотів, зрештою утилітарних ідеологічних догм і прагматичних інтелектуальних запитів соціуму тієї чи іншої доби. У цьому сенсі не є винятком й історичні особистості, зокрема, знакові чи навіть символічні постаті національної історії. Їхнє сприйняття зазвичай вирізняється надзвичайною поліваріативністю, складністю й суперечністю осягнення, позаяк ідеться про конкуруючі образи, точніше їх нашарування, співбуття, що  відбиває найширший контекст відмінних рефлексій, інтенцій, мотивацій,  зацікавлень, цінностей різних історичних епох і етапів.

З цієї перспективи постать Тараса Шевченка посідає унікальне місце в українській інтелектуальній та культурній історії. Як слушно наголосив І. Лисяк-Рудницький,  «своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора…»[1], ставши «найвпливовішою постаттю в інтелектуальному житті новітньої України»[2]. Це, власне, й стало запорукою того, що образ / образи Великого Кобзаря почали  асоціюватися не тільки з геніальним поетом, а й з провідником української нації, національним символом України. Недаремно з іменем Т. Шевченка пов’язують національно-визвольні й революційні змагання кількох генерацій українців, обстоювання соціальної справедливості, державної незалежності та національної духовності, зрештою існування самої української ідеї^[3].

Багатовимірність уявлень про великого українця, що побутують у сучасному суспільстві, зумовлена неосяжним розмаїттям інтелектуальних запитів і культурних звернень до його творчої спадщини та біографії. Тож у різноманітних  творчих практиках і життєписі Тараса Шевченка відшукують взірці класичної літератури, матеріал для ствердження політичних концепцій та теорій, творення національних міфів і світоглядних орієнтирів.

Водночас спадщина Великого Кобзаря розглядається як невичерпна скарбниця з обсягу колективного досвіду нації та засадничих джерел української духовності й культури, врешті-решт архетипічних засад українства.  Нині до формування традиційних запитів щодо спадщини Т. Шевченка долучилися й постмодерністські віяння, глобальні виклики, інтердисциплінарні мутації, мультикультурні настанови, новітні епістемологічні взірці, які нав’язують масштабні ревізії звичних вимірів його творчості і біографії, зокрема, підважують та руйнують старі-нові образи геніального поета.

Зауважимо, що життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка тлумачиться та репрезентується як знакове явище в українській науці й культурі другої половини ХІХ — початку ХХІ ст. Промовистим свідченням цього є статус шевченкознавства, який нині піднесений до рівня класичної дисциплінарної галузі в обширі української соціогуманітаристики, що все більше набуває виразних міждисциплінарних ознак і чимдалі сильніше адсорбує інтердисциплінарні впливи. Видання шеститомної «Шевченківської енциклопедії»[4]  унаочнює й конкретизує наші думки та  спостереження, що локалізуються не тільки цариною власне шевченкознавства, а й тою чи іншою мірою поширюються на різні соціогуманітарні сфери.

Постать та творчий доробок Великого Кобзаря приваблювали й приваблюють багатьох дослідників і мислителів із різними суспільно-політичними поглядами, світобаченнями, науковими інтенціями, інтелектуальними та культурними вподобаннями, ідеологічними мотиваціями тощо. Підвищена зацікавленість та сталі  дослідницькі  устремління  на  теренах  шевченкознавства впродовж тривалого часу породжували величезну варіативність візій, підходів та оцінок, а часто полярних думок, відмінних концепцій і потрактувань.

Утім, шевченківська тема циркулювала не тільки у царині власне науки та літератури, а й у гуманітарній і культурній сферах суспільства, що творило строкату та суперечливу палітру уявлень про Великого Кобзаря в історичній свідомості, політичній думці, публіцистиці, які досить вільно перетікали з однієї площини до іншої і навпаки. Отож образи Т. Шевченка набували сакральних, символічних, міфологічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних та інших забарвлень.

Варто наголосити, що продукування та поширення багатоваріативних уявлень про Великого Кобзаря в історичній та суспільно-політичній думці становить чималий інтерес не тільки для шевченкознавства, а й для української інтелектуальної історії^[5]. Видається, що у численних спробах осягнути феномен Тараса Шевченка як історичної особистості з незвичайним масштабом, самобутнім світосприйняттям й унікальними творчими здобутками виявляються різноманітні інтелектуальні впливи, особисті реакції й емоційні почування відомих науковців, мислителів, державних, політичних та громадсько-культурних діячів різних періодів новітньої доби.

Зрештою погляд на образи Т. Шевченка, які побутували та побутують серед українства, репрезентує цікавий матеріал для нашого самоусвідомлення, передусім у сучасному культурному просторі й історичному часі. Тому сприйняття постаті Т. Шевченка  і  його  творчої  спадщини  в  українській  історичній  та суспільно-політичній думці становить складний, полівимірний і маловивчений комплекс проблем. Тим більше, що у світлі нашого ХХІ ст., сповненого нечуваних темпів розвитку, грізних викликів та  обнадійливих і водночас доволі утилітарних дороговказів жорстокого глобального світу, феномен Т. Шевченка вбачається інакше, ніж у ХІХ і ХХ ст., позаяк яскраво відкриває  інші виміри його світогляду, демонструє розмаїту підоснову  творчих, культурних і громадських практик цього мислителя, які, поза будь-яким сумнівом, є повчальними для сучасної та прийдешніх генерацій українців.

Такою, у найголовніших рисах, є усталена на сьогодні система координат, в якій прагнули і прагнуть осягнути неповторну спадщину та життя Великого Кобзаря. Вона є вихідним запитом і для нашої спроби проаналізувати найголовніші тенденції та причини, які спричинилися до творення різноманітних уявлень  про Т. Шевченка в українській інтелектуальній історії.

Увага наукового і громадського середовищ  до побутування розмаїтих образів Кобзаря в українській історичній та суспільно-політичній думці здебільшого обмежувалася зауваженнями й інтерпретаціями з обсягу конкретної проблематики, певної предметної області, фахових зацікавлень або з перспективи політичної зумовленості трансформацій тих чи інших уявлень, пов’язаних із геніальним  українцем.

Приміром, український літературознавець і поет Василь Щурат ще на початку минулого століття відзначав, що інтелектуальна широчінь і багатоплановість творчої спадщини Великого Кобзаря дозволяли «богохульникам дошукуватись в Шевченковій поезії богохульств, раціоналістам — раціоналізму, а всяким іншим спеціалістам — знову чого іншого... (тут і далі курсив наш, інші варіанти оговорюються окремо. — В.М.)»^[6]. Подібну оцінку віднаходимо й у Михайла Драгоманова, який обстоював думку, що всі «хто бравсь писати про нього перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря»^[7].

Наведені констатації свідчать, що трансформації й метаморфози образів Великого Кобзаря як у кривому чи розбитому дзеркалі відображали перетворення, що відбувалися та відбуваються у глибинних пластах української культури і духовності, зокрема, на обширах історичного буття нашого народу. Певна річ, що це потребує історичної перспективи та  вибору  дієвих дослідницьких стратегій для їхнього розгляду й аналізу.  Не випадково академік  Іван  Дзюба  слушно  відзначає, що «для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення»^[8].

Втім, варто взяти до уваги й персональні настанови, які побутували у світосприйнятті українських інтелектуалів, особливо протягом ХХ ст. Адже у візіях багатьох письменників, громадсько-культурних діячів, учених, митців спадщина та життя Т. Шевченка посідали виключне місце. Так, наприклад, відомий літературознавець, визнаний фахівець у дослідженні «розстріляного Відродження» Ю. Лавріненко згадував, що письменник Теодосій Осьмачка був готовий «поставити для себе Шевченка чи не вище від Ісуса Христа»[9].

Побутують й інтерпретаційні проблеми, пов’язані з осмисленням феномена Т. Шевченка, що неодмінно продукують цілу низку питань: чому і як Великий Кобзар став національним символом; завдяки чому змінювалася галерея його образів; що витворило таку  строкату, складну, суперечливу  та багатоманітну палітру; як формувалися та циркулювали відмінні чи навіть контроверсійні й конкуруючі проекції його образів?

Наріжним у проблематиці, пов’язаній з формуванням і змінюваністю образів Великого Кобзаря, є питання щодо джерел, структури, призначення, адресної спрямованості, циркуляції, а також мотиваційних потоків, які спричинилися до появи таких уявлень. На цьому місці доцільно відзначити, що дослідницька проблематика з обсягу конструювання  образів  побутувала  ще  на  теренах  класичної академічної  історіографії  ХІХ  ст.,  хоч,  звичайно,  у  досить спрощеному та навіть примітивному вигляді.

Зазвичай образ / образи Т. Шевченка пов’язуються з мистецько-естетичними чи художніми рефлексіями, позаяк їх неодмінною складовою є психологічні настанови й емоційні переживання автора-творця. У широкому сенсі йдеться про внутрішні психологічні та рефлексивні моменти, що спричиняють певне розгортання, оформлення  та трансформацію образів. Інколи під образом розуміється безпосередньо слово, як своєрідний добір певної завершеної синтаксичної конструкції, що  найкраще представляє дане  явище, процес, особистість, доленосну подію чи резонансний історичний факт.  Але  образ  у жодному разі  не  тотожний слову. Більше того, образ / образи, як правило, побутують у певній системі символів, знаків, смислів, які репрезентовані завдяки мовним засобам, що виражають відповідні дослідницькі, культурні, громадські, політичні, соціальні та інші практики.

Зрештою наприкінці ХХ ст. йшлося вже не про історичні, а про історіографічні образи, котрі розглядаються як декодування тої символічної й ціннісної системи, в якій циркулюють різні образи минувшини, зокрема, великих або знакових особистостей. Відтак акцентується увага на тих суб’єктно-об’єктних зв’язках, які утворюють неповторну сув’язь між Словом і Логосом, що складають підоснову будь-якого образу чи низки образів, незалежно від їхнього походження, способів репрезентації та теренів циркуляції.

У сучасній історичній науці ця проблематика вивчається в межах різних наукових конструкцій і дослідницьких стратегій. З-поміж них найвідомішим є ранжування образів у вигляді діади: образ свого — образ чужого, або більш широкої тріади: образ свого — образ чужого — образ іншого,  а також у світлі розмаїтих комеморативних, культурознавчих, антропологічних, етнологічних та інших практик.

Здебільшого конструювання, творення й циркуляцію різноманітних образів студіюють для вирізнення характерних рис певних явищ та процесів, зокрема, з перспективи їхнього сприйняття в ту чи іншу історичну добу, а також з обсягу проблем ментальностей, етнічних й соціальних стереотипів, національної і суспільної міфології, етнопсихологічного, етносоціологічного аналізу і т. д. Зокрема, застосовуються спеціальні методики для вилучення  суб’єктивних  суджень,  які  зумовлені  становими, расовими, релігійними, етнонаціональними переконаннями, індивідуальними, груповими й колективними уявленнями тощо. Ці  дослідницькі  методики  дозволяють  виявити  домінуючі цінності, світоглядні орієнтації й інтелектуальні вподобання численних творців — конструкторів образів, проаналізувати їхні мотивації, політично-утилітарні устремління, аксіологічні настанови, пізнавальні взірці, що зрештою відкриває перспективу осмислення нашої минувшини у розрізі іншої системи координат.

Відзначимо, що образи, як правило, не можуть бути цілісними й викінченими, принаймні в абсолютному вимірі. Видається, що система образів здебільшого побутує у подобі низки більш або менш пов’язаних між собою варіацій, які конкурують, конфронтують, співіснують і взаємодоповнюють багатоманітну палітру уявлень.

Тож варто вести мову про існування домінуючих і маргінальних, первинних та вторинних, предметних, дисциплінарно-фахових й універсальних образів. Крім того, вирізняють автообрази, котрі вибудовуються на підставі саморефлексій та самопрезентації особистості, прижиттєві, мемуарні чи некрологічні образи, що постають на основі персонального спілкування  й  зв’язків  сучасників.  Водночас  існують  міфологічні образи, котрі зазвичай виникають як вислід тих чи інших легітимаційних програм, що освячують певні практики, ідеї, ідеали і т. п.

Така розмаїта й суперечлива інтелектуальна та культурна природа образів генерує їх досить складну, хаотичну, а часто доволі розмиту шарову структуризацію, яка сполучає фактографічну інформацію про особистість з її глорифікацією та сакралізацією, реальні життєві події й творчі експерименти — з міфологічними чи легендарними конотаціями тощо.

Іноді образи набувають ознак класичного агіографічного викладу на кшталт житійних історій як однієї з найдавніших форм репрезентації сакральних смислів, які побутують у вигляді житій святих. Отже, образи постають як своєрідні проекції тих чи інших запитів, які адресуються до видатних чи навіть великих особистостей з перспективи злободенних викликів сучасності, точніше соціокультурних вимог і настанов суспільства, інтелектуальних та культурних трансформацій.

Романтичний проект ХІХ ст. і  формування образів поета

як речника-пророка українського народу

Традиційно започаткування інтелектуальної практики творення образів–уявлень про Тараса Шевченка пов’язують з українським національно-культурним відродженням ХІХ ст.,  речником і представником якого був сам Великий Кобзар. Натомість конструктивісти та модерністи, рішуче відкидаючи саму концепцію національного відродження як до певної міри архаїчної моделі, що зародилася в світоглядних координатах  примордіалістської наукової течії, запропонували власний  проект конструювання народу / нації у координатах «довгого» ХІХ ст. Однак, попри будь-які інтелектуальні конструкти, в практичній площині процес відродження нації та усвідомлення масами своєї національної ідентичності з кінця XVIII ст. розгортався під знаком романтизму, осягнення невмирущого духу народу, імплементованого в ментально-свідомісну сферу творчими експериментами тодішніх українських інтелектуалів та громадсько-культурних  діячів.

Романтизм привніс на культурні обшири українства філософський ідеалізм, емоційно-піднесене, а у чомусь навіть екзальтоване, чуттєве ставлення до навколишнього світу, суцільне захоплення фольклорним й етнографічним спадком, народним побутом тощо. Наразі ширилися містично-релігійні та морально-етичні мотивації творчості, жанрові (балади, ліричні пісні, історичні романи, драми) та стилістичні особливості в літературі, як-то ностальгія та ідеалістично-песимістичне захоплення минулим, меланхолійний настрій, контрастне висвітлення історичних реалій, наприклад, репрезентація похмурої української дійсності як антитези стосовно яскравого, славетного козацького минулого з супровідними релігійними повчаннями, культом героїв, упровадженням символічних образів тощо.

В українському історіописанні романтизм спричинив потужне зацікавлення колоритом місця та часу, що провокувалося винятковою увагою до унікального й самобутнього фактографічного матеріалу, який сприймали крізь призму різнорідних виявів народного / національного духу. Та головний фокус зосереджувався на фольклорно-мовних компонентах, які сприймалися як мистецько-естетичні форми народного буття  й нині означуються як т. зв. мовна програма або ж концепція первісного, чи класичного, романтизму.

На обширах Наддніпрянської України романтизм транслювався  за російського, східноєвропейського чи південнослов’янського посередництва. Та, порівняно з західноєвропейськими взірцями, романтичні новації на національному ґрунті розгорталися з помітним часовим запізненням і залишалися актуальними включно до 1860–1870-х років. На українському ареалі, де в народній / національній пам’яті циркулювала потужна усна традиція у вигляді розмаїтих  і легендарних переказів про величну добу України-Гетьманщини, славетну козацьку героїку та вільне життя козацтва, романтичні ідеї потрапили на сприятливий грунт.

Саме у післянаполеонівську  добу Європою шириться низка молодоєвропейських проектів, як, наприклад,  Молода Німеччина (початок 1830-х),  Молода Італія (1831), Молода Польща (1834), Молода Ірландія (1842) тощо. Із цими проектами тою чи іншою мірою був пов’язаний і кирило-мефодіївський рух, одним із найвизначніших учасників якого був Тарас Шевченко. Водночас, за спостереженням Володимира Міяковського, в діяльності та програмних документах носвоствореної організації «кидається в вічі незаперечний органічний зв’язок … з попередніми політичними товариствами українськими, російськими і польськими, що діяли на території України і також органічна пов’язаніcть ідеології Братства з пізнішим українським рухом, починаючи з 60-их років»[10]. Так звані братчики намагалися  розгорнути перспективу національного відродження України, органічно пов’язавши його з концепцією демократичного панславізму й федералізму — вільної, демократичної спілки рівних слов’янських народів.  

Тож творчість тогочасних істориків, літераторів, митців була тісно пов’язана з відкриттям спершу естетичних та морально-етичних, а пізніше етносоціальних цінностей українського народу як масового, колективного героя, носія месіанської ідеї на авансцені нашої минувшини, сучасності та майбуття. З означеної перспективи поетичний талант Т. Шевченка, здавалося б, якнайповніше репрезентував саму народну сутність, зокрема, її творчий розмах і повсякденність, чарівну красу та гірку безпросвітність українського буття. Ці неповторні особливості його творчої натури вабили, манили до нього тогочасних українських інтелігентів, примушували пильно вчитуватися у наповнені смутком та неприхованим болем рядки його поезій.

Водночас романтизм доволі часто відводив поетам, мислителям, інтелектуалам роль посередників між сакральним і буденним,  духовним і матеріальним, колективним й індивідуальним, минувшиною та сучасністю, аристократією і соціальними низами тощо.  У такому світлі постать Великого  Кобзаря з його трагічною та драматичною біографією неминуче нав’язувала ідею жертовної самопосвяти для народу / нації та була майже ідеально скроєна для романтичних концептуалізацій і репрезентацій.

Отже, первісні образи Тараса Шевченка постали на хвилі емоційно-патетичних та ностальгійно-патріотичних почувань українських інтелектуалів ХІХ ст., які надзвичайно тонко і виразно відчували соціокультурні контрасти між славетною минувшиною, яка уявлялася їм як апофеоз народного героїзму,  та безвідрадною сірістю тодішньої сучасності з її дуалістичним розколом соціального світу.

За визнанням Миколи Костомарова, «муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було зазирнути туди»^[11]. Не випадково ще до знайомства з автором «Кобзаря» у рецензійному огляді 1843 р. вчений охарактеризував його творче кредо як поета, що відображає народні устремління^[12]. «Я завжди дуже любив розумного малороса-простолюдина; його простодушність у поєднанні з проникливістю, його лагідний гумор і безжурну веселість, змішані з сумом, його ідеалізм з практичною поміркованістю, його готовність самовіддано любити разом з тонким умінням відрізняти щирість від лицемірства, але ці якості відтінялися тією відзнакою поезії, яка властива лише таким натурам, як його», — згадував він пізніше у своїх споминах про Т. Шевченка^[13].

Співзвучні мотиви в оцінці геніального українця споглядаємо і в розвідках та споминах письменника, публіциста й історика Пантелеймона Куліша — близького товариша, палкого прихильника, згодом нещадного і непримиренного критика геніального поета. Так, у листі до Т. Шевченка від 25 липня 1846 р., в якому адресант виступає як його дружній, хоч і критичний дорадник, до певної міри навіть наставник-ментор, зазначається: «Ваші творіння належать не Вам одному і не лише Вашому часу вони належать всій  Україні  і  будуть  говорити  за  неї  вічно»^[14]. У цьому стислому, афористичному виразі споглядаємо не тільки властиве для романтиків звернення до вічності, а й зіставлення з нею самої постаті Великого Кобзаря.

Ще цікавішими є  згадки  про  Т.  Шевченка  у  спогадах П. Куліша середини 80-х років ХІХ ст., які демонструють особливості сприйняття творчого, духовного феномена великого українського  поета  в  добу  кирило-мефодіївських  братчиків: «Чари його дикої в багатьох випадках поезії притлумили в моєму розумі й серці усе, що сприйняв я тверезого від незрівнянного Плетньова*»^[15]. У своєму прощальному слові на похороні Тараса Шевченка П. Куліш висловився ще категоричніше: «Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася»^[16].

Та, мабуть, найточніше ідеалістичне захоплення творчістю Великого Кобзаря у середовищі кирило-мефодіївських братчиків підмітив Василь  Білозерський.  У  листі  до  Миколи  Гулака  від 1 травня 1846 р. він відзначав, що тільки «геній, завдяки лише глибокому почуттю, може вгадувати і потреби народу, і навіть цілого століття — чого не навчить ніяка наука, ні знання без вогню поетичного і разом релігійного»^[17].

Ця першість, духовна домінація Т. Шевченка, яку визнавали кирило-мефодіївські братчики та чимало їхніх сучасників, спричинилася до формування початкових образів Великого Кобзаря як народного / національного поета, овіяного романтичним ореолом драматичної біографії та геніальної творчості з елементами пророцтва й жертовності. Її сутність у стислому та концентрованому вигляді подав той самий П. Куліш: «Шевченко — наш поет і первий історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тілько йому дали вони ясну, як боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітщина славна і за що проклянуть її грядущі роди. Так, як йому самому пісня народна дала тон до високої речі, так і він дав нам усім праведний тон, як нам своє слово строїти.

 Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє — і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати»^[18].

Схожі думки висловив і один із перших біографів Великого Кобзаря Михайло Чалий: «Явище Шевченка не випадковість: з ним з’єднується доля цілих мільйонів народу; у ньому як у фокусі поєднались духовні сили сього кріпацького люду»^[19]. Зауважимо, що сам Т. Шевченко з недовірою та скептицизмом сприймав подібні оцінки, зокрема, тезу про себе як про народного поета^[20]. Та його саморефлексії справляли досить скромний вплив на творення мемуарних чи некрологічних образів.

Тож у випадку з Т. Шевченком у романтичному світобаченні образ колективного, масового героя, мабуть, чи не вперше гармонійно сполучився  з  типажем  індивідуальним  —  поета-пророка,  генія-провидця та святого мученика. Відтак стара преромантична ідея німецького філософа Фрідріха Шлегеля про пророка як специфічного посередника між минулим та сучасним, сакральним і буденним віднайшла сприятливе підґрунтя на обширах української культури. Більше того, у такому поєднанні простежуються сакральні риси образу Великого Кобзаря як репрезентанта надіндивідуальної творчості народу, його провіденціалістського дару та величезної моральної сили.

Продукування романтичних уявлень про Т. Шевченка в українській суспільній думці досить точно помітив і зафіксував визначний російський письменник Іван Тургенєв. «Нам усім, тодішнім літераторам, добре було відомо, яка лиха доля тяжіла над цією людиною; талант його приваблював нас своєю оригінальністю й силою, хоча навряд чи хто з нас визначав за ним те величезне, мало не світове значення, якого, не вагаючись, надавали йому малороси, що жили в Петербурзі», — згадував він^[21]. Зацікавленість постаттю Кобзаря в певних колах російських письменників і митців  український літературознавець Михайло Мочульський пояснював тими культурними устремліннями та загальною духовною атмосферою, що склалися на зламі дореформених і пореформених часів. На його думку, «Тургенєва цікавила постать Шевченкова, так сказати, із сенсаційного боку: геніяльний Кобзар був оточений ореолом мученика й народнього пророка, перед ним низько хилили чола Українці й боготворили його; отже проста, людська цікавість веліла Тургеневу та його товаришам по перу зблизитися до такої незвичайної, для них загадкової людини, як Шевченко»[22].

Водночас постать Т. Шевченка та  страшні лихоліття й випробування, яких зазнав поет, слугували символічним взірцем для наслідування, що його по-різному сприймали українські інтелектуали. Наприклад, молодий Михайло Драгоманов  1861 р. під час виступу над труною Шевченка у Києві, коли прах Великого Кобзаря перевозили до Чернечої (нині Тарасової) гори, наголосив:  «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець»[23]. Утім, романтичні образи Т. Шевченка, які сформувалися на зламі 50–60-х років ХІХ ст., досить швидко зазнали істотних трансформацій.

Чи не вперше нові віяння проступили ще за життя Т. Шевченка. Так, у листі від 19 січня 1857 р. до Михайла Юзефовича, постаті досить неоднозначної, П. Куліш сприймає поета вже з позиції не стільки письменника-романтика, скільки  поміркованого хуторянина-культурника: «Докоряє нам Шевченко “овечою натурою”, отже, як поглянеш на всю історію, то єсть у того сонму народного якийсь вищий розум, і не дармо сказано: “терпи, козак, — отаманом будеш”»^[24]. Однак у повну силу їх вплив стає відчутним у творчості пізнього П. Куліша, зокрема, в його «Истории воссоединения Руси» (СПб., 1874. — Т. 1–2; М., 1877. — Т. 3), в якій помітні чималі вкраплення позитивізму. У цій студії, особливо в її другому томі, віднаходимо низку гострих, інколи й образливих  висловів  стосовно  творчого спадку   М.   Максимовича, М.  Костомарова  та   Т.   Шевченка^[25].   Щодо   останнього, то автор метафорично називав його творчість «п’яною музою», що шкідливо впливала на широкі кола тодішнього українства. Такі інвективи супроти Т. Шевченка та інших українських діячів призвели до того, що П. Куліш опинився у своєрідній ізоляції. Зокрема, відносини з письменником повністю розірвав його давній приятель — відомий художник Лев Жемчужников^[26].

Гадаємо, що означена переоцінка в поглядах П. Куліша віддзеркалювала  глибокі зрушення, котрі сталися у його світобаченні, зокрема, стосовно ролі цивілізаційного фактора у житті суспільства^[27]. Відтепер поезії та й сам образ поета-пророка сприймалися П. Кулішем як бунтарські, руйнівні щодо самого духу культурництва, який тлумачився ним як найбільша цінність.

Образи Т. Шевченка у світлі позитивістських і матеріалістичних проекцій. Народження культу Великого Кобзаря

Російська імперія пореформеної доби мусила відповідати на виклики, кинуті західноєвропейською модернізацією, зокрема,  реагувати на масштабні трансформації європейських станових суспільств у бік консолідації  націй  і національних держав. Як наслідок, на імперських теренах у ході великих реформ було скасовано потворний інститут кріпосництва, руйнувалися міжстанові бар’єри. Соціальні практики й моделі пореформеної доби, що поставали на перехресті багаторівневих відносин влади, праці і капіталу, в жодному разі не були ідеальними, а попервах втілювалися у вельми спотворені нечуваним визиском форми. Однак навіть ці дикі форми первісної капіталістичної експлуатації виявлялися більш життєздатними, ніж архаїчні моделі продукованих попереднім часом залежностей, особливо зважаючи на те, що в умовах перехідного суспільства відносини селян і землевласників зазнавали  суперечливих, а то й виведених за межі розумного, перекручень. Паралельно з соціально-економічними трансформаціями змінювалася духовна атмосфера, яка ставала більш динамічною й розкутою, а відповідно нових  обрисів  набувала  культура.

Нові інтелектуальні віяння та культурні запозичення діставалися до віддалених районів напів’європейської / напів’азійської імперії із значним запізненням і сприймалися  досить уривчасто, фрагментарно й вибірково. Розгорталися істотні метаморфози і в українському національно-визвольному русі, який плавно перетікав з академічного періоду в культурницьку добу. Вочевидь, що перспектива осягнення ролі Великого Кобзаря як провідника цього руху мала неминуче спричинити зміну у творенні та  циркуляції його образів, які набували, засвоювали, вбирали інші риси й прикмети, що суттєво розширювало загальну палітру уявлень про поета.

 Водночас у культурно-духовному просторі України циркулювали новітні інтелектуальні впливи, які на науковій ниві визначалися швидким поширенням позитивізму, а на суспільно-політичній — зростаючою популярністю анархічних, соціалістичних і ліберальних ідей. Відтак формувалися новітні соціокультурні запити та інтелектуальні вимоги пореформеного українського суспільства до свого минулого, зокрема, до образів Великого Кобзаря, а також способів їх конструювання та представлення.

Породжені новими реаліями тенденції суспільного життя змушували чимдалі частіше звертатися до спадщини Великого Кобзаря в пошуках точних, правдивих замальовок соціального буття, відносин між різними станами, причому як у дореформену, кріпосницьку добу, так і у ретроспекції давно минулих століть — часів козацтва та гайдамаччини. Саме загостреність соціальних проблем тодішнього суспільства незаперечно актуалізувала цю тему, широко представлену в творчих практиках Тараса Шевченка, на що, зокрема, звернув увагу американський україніст Джон Решетар[28] .

Своєрідна першість у торуванні нового підходу до творчого спадку поета належить російському публіцисту Миколі Чернишевському, який у есе «Национальная бестактность» (1861) назвав Т. Шевченка непохитним авторитетом у справі з’ясування справжньої та спільної соціальної природи  польського  і  малоросійського  панства^[29].  Відтак  у поезіях Великого Кобзаря все наполегливіше дошукуються абсолютної правди історичного життя, хоч і з перспективи відповідних суспільно-політичних ідеалів. Наприклад, до сфери таких пошуків можемо віднести статтю «Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события»[30] визначного українського історика й фундатора Київської історичної школи Володимира Антоновича. По суті, йдеться про його доповідь на врочистому засіданні Історичного товариства Нестора-літописця при Київському імператорському університеті св. Володимира з нагоди 20-х роковин смерті Т. Шевченка. Вона була застенографована одночасно учнем В. Антоновича — знаним істориком Миколою Дашкевичем та кореспондентом київської газети «Труд». Англомовний переклад цієї доповіді було вміщено у виданні «Shevchenko and the Critics 1861–1980» (Toronto, 1980) за редакцією Юрія Луцького.

Загальним посилом В. Антоновича є те, що не можна оцінювати художню чи словесну творчість виключно  з позицій критичного аналізу фактів, а поета-митця порівнювати з істориком. Утім, фундатор Київської історичної школи підкреслює, що Великий Кобзар використовував (хоча й дуже обмежений, а   досить часто і  недостовірний)  історичний фактаж з праць  Дмитра  Бантиша-Каменського,  Миколи  Маркевича, Василя Рубана та апокрифічної «Історії русів». Водночас вчений наголошує на художній правдивості загального образу історичного періоду в шевченкових творах. «Звичайно, з точки зору суворого критичного аналізу фактів…, — підкреслює історик, — оцінка праць Шевченка є значною мірою помилковою... Поет відтворює живий та цільний образ доби, оживляє та виводить перед поглядом читача окремі постаті, цілі покоління; у творчості його воскресають епохи та народи з їх тілом і душею, з їхніми почуттями та думками. Словом для художника не має значення фактична точність подробиць, тільки б були вони можливі на тлі змальованої ним доби»^[31]. За спостереженням В. Антоновича, український поет писав свої твори на сюжети української минувшини, які до того часу були недостатньо висвітленими в історичній науці. Більше того, вчений обстоює думку, що завдяки могутньому таланту митця, Т. Шевченко, подібно до Вальтера Скотта чи Вільяма Шекспіра, інтуїтивно відгадував перебіг історичного життя.

Отже, традиційні морально-етичні домінації романтичного народництва у творенні образів Т. Шевченка в розвідці В. Антоновича сполучаються з позитивістськими ідеями. Відтак автор співвідносить історичні сюжети окремих поезій Великого Кобзаря з відповідними соціокультурними контекстами історичної доби. Та для В. Антоновича замало обстоювання самого духу історичної, народної правди, що є властивим романтичному народництву. Він звертає увагу на соціальну правду минувшини, яка представлена у творах Т. Шевченка, зокрема,  наголошує на точних і правдивих соціальних типажах, репрезентованих у шевченківських «Гайдамаках» та «Гамалії». «Дворянство  представлено  в поемі всесильним станом, який не вміє розсудливо користуватися владою, свавільним, не поважаючим особистості... Маємо в поемі й селянські типи, — типи людей, позбавлених освіти, але які відчувають свою правоту, тривале пригноблення котрих довело до озлоблення, що виривається у нелюдській ненависті. Селянський тип найкраще відтінений автором, як рідний, і на боці якого була зневажена правда», — зазначає вчений^[32].

Подібне домінування соціального у відтворені образу Т. Шевченка, хоча і в обмеженому ретроспективному розумінні щодо сюжетів окремих його творів, відображає важливі інтелектуальні зрушення, що відбулися у поглядах та світобаченні українських істориків. Зауважимо, що таке зіставлення окремих шевченкових поезій з соціальним засадами суспільства тієї чи іншої історичної доби, імовірно, спиралося на позитивістські ідеї еволюційної поступовості та генетичного зв’язку, які посідали чільне місце у світосприйнятті В. Антоновича. Тим більше, що виняткова увага до соціальних зв’язків, відносин та форм минувшини ставала неодмінною рисою істориків-народників, які тою чи іншою мірою засвоювали та поділяли позитивістську концептуалізацію останньої чверті ХІХ ст., зокрема, наголошуючи на конечності фактографічної достовірності у  конструюванні та репрезентації минувшини.

Заразом позитивізм, за версією одного з його фундаторів французького філософа Огюста Конта, зініціював творення своєрідного світського культу людства, який сакралізував постаті праведників — видатних учених, винахідників і мислителів. Цей пантеон складався з Христофора Колумба, Рене Декарта, Френсіса Бекона, Миколая Коперника, Галілео Галілея, Ісаака Ньютона та інших відомих європейців,  діяння яких посіли поважне місце в історії людської цивілізації. Зрештою, позитивістська концептуалізація згенерувала поширення неповторного культу людства, що об’єднав раціональні устремління з гуманістичними інтенціями. За великим рахунком, позитивізм виплекав, точніше, трансформував звичний релігійний культ і переніс його на світський ґрунт.  Певна річ, такі перетворення по-різному переломлювалися у концептуальних пропозиціях  його прибічників, але загалом розгорталися у спільному напрямі. Більше того, позитивізм спричинився до культурної модернізації  народництва, зокрема, до переходу прибічників народницького напряму від філологізму й етнографізму до органіцизму й натуралістичної цілісності, що увінчалося тезою про   безперервність і генетичність історичного процесу на українських землях. Ця концептуальна пропозиція повною мірою була висунута, обґрунтована й розгорнута у знаменитій розвідці Михайла Грушевського, присвяченій критиці звичайної схеми російської історії[33].

Отже, позитивістське підґрунтя було досить сприятливим для творення національного культу Великого Кобзаря, позаяк скеровувало своїх адептів на високі морально-етичні ідеали вдосконалення людства, зокрема, на творче переосмислення романтичної спадщини. У цьому світлі постать Т. Шевченка виявилася майже ідеальною для різноманітних проекцій світської сакралізації. До того ж у дослідницьких практиках тодішніх українських учених позитивізм сполучався з романтизмом, а часом і з пізньопросвітницьким раціоналізмом, соціологізацією минувшини та іншими напрямами історичної думки.  Відтак образи великого українця часто конструювалися не стільки з переважанням позитивістських настанов, скільки з перспективи різних інтелектуальних і культурних вимог, точніше, їх самобутнього сполучення, як,  приміром,  у випадку з В. Антоновичем. Перенесення уваги на соціальні мотиви у шевченковій творчості логічно випливало з попередніх романтичних образів, що свідчить про певну спадкоємність уявлень про народного, національного поета. Проте подібна зміна образів у жодному разі не відбувалася у форматі лінійних трансформацій, а радше являла собою співіснування та змагання відмінних, часом навіть контроверсійних уявлень про нього.

Зрештою соціальну загостреність у сприйнятті Т. Шевченка помічаємо і в працях інших відомих українських учених та громадсько-культурних діячів, зокрема, у творах Івана Франка. На відміну від В. Антоновича, він зосереджується на соціальному підґрунті самого феномена Великого Кобзаря як мужицького,  селянського  поета.  Причому  для  нього  приклад Т. Шевченка є унікальним, неповторним, оскільки мужик, селянин уперше в історії російської та української літератур раптово перетворився з героя художнього твору в його автора-творця. «Виступає він уже не як герой повісті чи поеми, але як живий діяч, як працівник і борець за зневажені людські права всього пригнобленого селянства, всього обібраного та приниженого багатовіковою історією українського народу, як захисник всіх ображених, пригнічених і гнаних. І що найцікавіше: відразу після першої появи у пресі його творів цей мужик, нещодавно невільник, на загальну думку своїх земляків становиться визнаним проповідником, першорядним світилом української літератури. Той самий, який ще декілька років тому мав тремтіти перед грізним поглядом свого пана і тільки випадково врятувався від лютих різок економа Прехтеля (дворецького  П. Енгельгардта. — В.М.), той самий,   котрим   торгували,   котрого   оцінили   й   продали   за 2500 рублів, як якого-небудь породистого коня, — тепер становиться визнаним проповідником цілого народу. З нечуваним ентузіазмом його вітає молодь, приймають і вшановують як рівного собі ті самі поміщики, які преспокійно тримають у себе в неволі сотні й тисячі його братів — мужиків», — наголошував І. Франко^[34].

Ці рефлексії І. Франка щодо Т. Шевченка є показовими, позаяк виказують загальну спрямованість творення  образів поета наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Причому вони висловлені не пересічним представником української суспільно-політичної думки, а письменником-енциклопедистом і публіцистом із грунтовною освітою, широкими європейськими поглядами на тогочасний світ, а також першорядним політичним і громадсько-культурним діячем.

Концентрація уваги на національних і соціальних аспектах творчості Т. Шевченка не тільки відігравала вирішальну роль у творенні тогочасних культурних та духовних образів Великого Кобзаря, а й набула величезних, нечуваних масштабів в українському суспільстві. Той самий І. Франко писав про справжній культ Т. Шевченка на галицьких землях, який спричинив цілу низку перевидань творів поета^[35]. За свідченням українського письменника Павла Грабовського, «ім’я його стало закликом, під прапором якого почали групуватися всі, хто проснувся та мислив; згадали ополячені русини, хто вони, “чиїх батьків діти”, і, звичайно, звернулися до свого забутого народу. З творами Шевченка в перший раз проникли з Росії в Галичину кращі віяння визвольної доби, в перший раз відбулося на ґрунті цих віянь братерське єднання між австрійською та російською Руссю, — те могутнє духовне єднання, яке врятувало русинське суспільство в Австрії від повного злиття з польсько-мадярсько-румунсько-шляхетськими елементами,  а  руський  народ,  крім  того,  і  від  соціального пригноблення “своїми” та “чужими”»^[36]. На думку Д. Дорошенка, «довший час український рух держався майже виключно силами представників українського дворянства, аж поки на поміч їм почали приходити представники інших соціяльних груп, — перший; серед них — геніяльний селянин-кріпак Шевченко»[37]. Така констатація продукувала нові рефлексії й означення поета та його розмаїтих ролей на полі національної історії.

Подальші спроби осягнення величі Т. Шевченка вже не обмежувалися його особою, а ширилися і на оточення поета. Соціальна спрямованість  у тлумаченнях  творчості  та  життєвої історії  генія призводила до спотворення реальних біографічних фактів у працях кінця ХІХ — початку ХХ ст., зокрема, в аспектах його взаємин з тогочасною землевласницькою елітою. За слушною заувагою відомого українського історика Олександра Оглоблина, «в українському шевченкознавстві вважалося за майже непристойне згадувати про дружні стосунки Шевченка з представниками українського панства — лівобережноукраїнськими діячами 1840–1850-их років. Коло Шевченкових друзів і знайомих з цього середовища малювалося чорними фарбами, всіляко паплюжилося, таврувалося, як далеких і чужих, коли не ворожих до Шевченка, колишнього кріпака, панів-кріпосників, як зрадників і українства, і особисто Шевченка, або просто замовчувалося, чи ігнорувалися його зв’язки з ними»^[38].

Згадана домінація у зображенні Великого Кобзаря, за висловом О. Оглоблина, призвела до того, що «живий правдивий образ поета поволі заступало погруддя з бронзи, ікона, символ, у світлі й сяйві яких з’явився Шевченко перед нами, людьми 20-го століття й його революційного покоління»^[39]. Часом піднесення соціальних мотивів у творчості Т. Шевченка перетворювало його образ у тодішніх уявленнях з поета-провидця чи мученика-проповідника на кшталт революціонера й соціаліста. За метафоричною заувагою Євгена Маланюка,  «шевченківське  зерно  виявилося  правдивим  і  повновартісним: не оживеть, аще не умереть. І воно, справді, вмерло в поколінні кінця ХІХ віку, щоб воскреснути, вибухнути цілою потугою своєї несмертельності в поколіннях пізніших, вже на наших очах»^[40].

Така афористична сентенція відображає авторську  реакцію  на  трансформацію  уявлень  про  поета, пов’язану зі зміною генерацій громадсько-культурних діячів на рубежі ХІХ–ХХ ст. Відійшло у вічність покоління  сучасників Т. Шевченка, які згенерували творення перших його меморіальних образів,  нерозривно  пов’язаних  із  особистим  досвідом  комунікації і пам’яті. Відповідно меморіальне підґрунтя, що здебільшого спиралося на їх власні враження, особисті спостереження, персональні почування, поступово витіснялося з культурного поля новою генерацією, скерованою переважно на переслідування утилітарно-практичних або ж, навпаки, ідеалістично-ригористичних цілей у конструюванні образів Великого Кобзаря.

Зрештою, мінливі, калейдоскопічні перетворення його образів, що, втім, тяжіли до творення загальнонаціонального культу, спричинилися до  появи  спеціальної  студії М. Драгоманова, в якій містилася розгорнута   критика подібних громадсько-культурних практик^[41]. Автор досить точно вловив і прокоментував тогочасні інтелектуальні й культурні віяння. На його  думку, «дд. Огоновський, С.С., Барвінський і інші недурно згадували про “нігілізм”, “соціалізм”, “комунізм”, “революцію” й т. ін., яких би то нема в Шевченка й у його духовних синах. Ці згадки показують, що на Україну насувалась нова хвиля європейських думок, на цей раз більше через Московщину, яка, маючи в собі все-таки центр із людьми, по-європейськи вивченими в Петербурзі, багато в чому випередила Україну. То була хвиля матеріалістичних і соціалістичних думок. Хвиля та застала й на Україні російській, і в Галичині вже  міцний  культ  Шевченка,  якому  вже  кланялись  не  самі  тільки українофіли “Правди”, а “москвофіли” “Слова”, й рутенці “Друга”, й самого “Руского Сіона”, так само, як Христу кланяються й лютеранці, й папівці, й святіший синод петербурзький, і кланялись якийсь час і деякі соціалісти»^[42].

Спостереження М. Драгоманова, зроблене ще наприкінці 70-х років ХІХ ст., є досить промовистим, оскільки фіксує ті важливі зрушення, що сталися у формуванні образів Т. Шевченка, передусім масовість  їхнього поширення та поступове перетворення у всеукраїнський, національний культ. Відтоді постать і творчість Кобзаря використовувалися різними партіями та суспільно-політичними рухами для обґрунтування своїх засадничих програмних принципів, зокрема, розповсюдження і популяризації певних ідей, втілених у формат злободенних політичних гасел та закликів, що призначалися для широких народних мас.

Таким чином, уже наприкінці ХІХ ст. намітилося кілька тенденцій у репрезентації образів Т. Шевченка, в яких він поставав як біблійний пророк або, навпаки, як радикальний революціонер. Але найбільше вражають тогочасні масштаби циркуляції культу поета, попри низку відмінних варіацій і версій. Не випадково у біжучій хроніці «Літературно-наукового вістника» за 1899 р. інформація про святкування 85-ліття від дня народження поета у Томську супроводжувалася таким коментарем: «Як розширюється культ Шевченка видного з того, що він передістається вже навіть до далекої Азії»[43].

Отож рефлексії М. Драгоманова виявилися пророчими. Відтак із  драгоманівськими означеннями з перспективи часу солідаризувалася ціла низка відомих інтелектуалів, зокрема, український вчений  і публіцист Іван Лисяк-Рудницький. Він відзначав, що Великий Кобзар мав «величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ»^[44]. Суголосну думку висловив і Юрій Луцький, який зауважив, що поезії Т. Шевченка стали «викладом віри української інтелігенції і знайшли, як і сподівався Шевченко, прихильних душею в народі. А тим часом у міру ширення його ідей вплив Шевченка все зростав»^[45].

Чеський славіст Орест Зілинський причини таких метаморфоз у творенні й репрезентації образів Т. Шевченка пов’язував із викликами, що їх продукувало  становлення політичного українства, розірваного між імперіями Габсбургів і Романових. «Нелегко приходиться після смерти мистцям і мислителям, які переросли свою епоху настільки, що вона сприйняла й зрозуміла з них тільки те, що їй самій було потрібне, — наголошував вчений. — Неповноцінне суспільство виробляє з їхньої творчости ріденький дистилят, який подається як духовне причастя людям, що спроможні тільки вірити й обожати. Повнота слова заміняється славою, жива безсмертність думки вироджується в культ. Так було і з Шевченком, Кобзарем України. Ще на схилі життя цього змученого поета оточила невідступна атмосфера поклоніння, “візантійства”, якого він так не любив і якого не міг скинути з себе, коронованого для потреб суспільства вінцем мученицької слави. А після смерти поета слабосиле українство, замість рости далі його не розгорнутими шуканнями, створило собі Шевченка на подобу своїх обмежених ідей, обкурило його ім’я й творчість дидактично-утилітарним тиміямом (ладаном. — В.М.), одягло його в уніформу різних на хвилину потрібних ідей та ідейок, розп’яло на хресті власних світоглядових схем, вряди-годи обурюючися, що він не вміщається на їхньому прокрустовому ложі»[46].

Образи Т. Шевченка та українська національна ідея

 у модерністських візіях  

На початку ХХ ст. потужні соціальні й економічні потоки докорінно змінюють палітру модерністської культури, яка формується у річищі низки контроверсійних трендів — раціоналізації та прагматизму, чуттєвого інтуїтивізму й ірраціоналізму,  космополітизму і персоналізму, дегуманізації та тотальної соціалізації, суцільної ідеологізації та нового декадансу тощо.

Модерністські виклики захитали підоснови історичного та загалом соціогуманітарного знання, які, втім, ще кілька десятиліть продовжували розглядатися як стабільні ба навіть непорушні. Ці виклики не тільки згенерували поширення та перетікання різних наукових практик, дослідницьких стратегій та культурних взірців із однієї сфери до іншої, а й витворили простір їхньої взаємодії, у якому поступово розгорталася  інструменталізація  некласичної науки. Вочевидь, модерністські метаморфози були надзвичайно багатоманітними, строкатими та суперечливими, зокрема, циркулювали у розмаїтих формах на полі тодішнього історіописання, в літературознавчих та публіцистських практиках. Показово, що найвизначніша та найвпливовіша українська наукова інституція того часу, прообраз майбутньої національної Академії наук, носила ім’я Великого Кобзаря  — Наукове товариство імені Шевченка[47].

Наприкінці ХІХ — в  першій третині ХХ ст. спостерігається справжній  видавничий бум на  популярну літературу про Т. Шевченка. До популяризації творчості та біографії Великого Кобзаря долучаються талановиті автори та блискучі стилісти, як, наприклад, Володимир Дорошенко, Сергій Єфремов, Павло Зайцев, Олександр Кониський, Богдан Лепкий, Василь Сімович та ін. До того ж модерністське оновлення культури на початку ХХ ст. нав’язувало багатоманітність творчих експериментів, які, звісно, не могли оминути образи великого українця. Такий поворот спричинив нову, модерністську акцентацію на народному / національному  характері  творчості  та  життя поета, що її віднаходимо в низці популярних праць на зламі ХІХ–ХХ ст. Цей рефрен у конструюванні образів Великого Кобзаря відрізнявся від народницьких візій тим, що прагнув умонтувати останні до концептуальних пропозицій із оновлення українського національного проекту.

Приміром, у нарисі українського літературознавця С. Єфремова 1908 р. обстоюється й шириться теза про Т. Шевченка як народного поета-мученика, що показав справжні хвороби тодішнього суспільства. «Та й справді-бо: цілий свій вік побиватись за народ, говорити про його кривди, розкривати його болячки, картати кривдників і нарешті прийняти за це таку кару, як Шевченко прийняв — чи може що більше зробити людина?» — риторично запитує С. Єфремов^[48]. Схожі думки представлено і у популярному життєписі, написаному шевченкознавцем П. Зайцевим. Зокрема, останній вказує на пророцтва Т. Шевченка, його виховну роль: «Багатьом незрячим одкрив він очі, багатьох навчив він добру і всіх навчав не миритися з злом, а боротися проти його, наповнивши наші серця вірою»^[49]. Врешті постать Великого Кобзаря набуває вповні реальних сакральних ознак, оскільки його розглядають як «батька літератури і культурного відродження» і водночас репрезентують як «апостола свободи, братерства і гуманності»[50].

Та доволі несподівано схожі мотиви віднаходимо не тільки у популярних працях, а й у досить поважних наукових студіях початку ХХ ст., автори яких волею-неволею апелювали до поезій Т. Шевченка і навіть інколи вживали продуковані ними певні образи й думки як незаперечні мірила вартості. Так, історик Леонід Добровольський, учень В. Антоновича, опрацьовуючи сюжети народних пісень про примусову працю українців на фортифікаційних лініях XVIIІ ст., наголошував: «Пушкін, напр[иклад], у відповідних класичних місцях “Полтавы” і “Медного Всадника” або Случевський* у своїх віршах “Петр І на каналах” дивляться на притягання народу до величезної роботи російського державобудування зовсім інакше, аніж Шевченко, бо Шевченко виходив в своїм творчім натхненню з зовсім іншого кругу моральних і політичних ідей і тому інакше розцінював гірку фактично ролю українського народу в виснажуючих примусових роботах! Зайва річ виясняти, хто з згаданих поетів ближче і точніше щодо дійсності 18 віку передав душевний настрій народної маси»[51].

Цей компаративний пасаж Л. Добровольського, який порівнював репрезентацію відомих історичних подій у поезіях Т. Шевченка і російських авторів, є характерним, оскільки демонструє підоснову цілої низки подібних наукових і культурницьких рефлексій. Адже поетичні сюжети, метафоричні звороти й асоціативні образи, точніше, їх тлумачення істориком, нав’язували злободенні політичні конотації, які відображали сприйняття та почування українського інтелектуала напередодні першої світової катастрофи 1914 р.

Спершу видається, що вказані популярні праці й наукові розвідки подають спрощені та вже звичні народницько-романтичні образи Шевченка для широкого, масового вжитку. До того ж авторські підходи представлено в досить простих, звичних сюжетних лініях, які іноді нагадують біблійні повчання. Та ці праці мають і більш глибинний, внутрішній сенс — спрямованість на інтелектуальне ствердження та легітимацію українського життя, символом яких був Великий Кобзар. За великим рахунком, ішлося про обстоювання самоцінності, самодостатності української національної ідеї, що мала об’єднати  українців  по  різні  боки  державних  кордонів — в  імперіях  Габсбургів і Романових — на початку ХХ ст. Її освячення потребувало своєрідного культу геніального пророка-мученика, вихідця з простих, селянських низів, який осягнув і представив конечність історичного руху.

Це громадське призначення, розуміння ролі образу Т. Шевченка як  символу тогочасної української нації чудово сформулював Михайло Грушевський. «Він є святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя, — одноцільного незважаючи на державні, церковні і всякі інші межі. Він є віщуном ліпших часів, коли поборовши тяжкі перепони на шляху свого розвою “встане Україна”; вільна і могутня, повна сил і певності себе, і вільні руки подасть недавнім противникам для спільної дружньої праці на добро народів», — зазначав вчений у  невеличкій ювілейній розвідці^[52].

Характерно, що у публікації до сторічного ювілею поета М. Грушевський розглядає його не тільки як національного пророка, а як «Апостола Правди» й «Великого Вождя», що відкрив нову епоху в житті народу^[53]. «З народнього Кобзаря ставши першим національним поетом України Шевченко з дальшим походом української мисли, українського житя ставав апостолом соборної України, великим вождем, що вводив її в нові володіння, її обітованої землі, віщим пророком, що відкривав перед нею нову землю і небо нове, в їх же правда живе!», — стверджував  він^[54]. Цей образ Т. Шевченка не тільки нав’язував біблійний та сакральний смисли, а й висував об’єднуючу ідею соборності, незважаючи на тогочасні державні кордони, котрі поділяли українців на підданих двох імперських режимів.

Варто відзначити й авторське розуміння поетових роковин, які фактично розглядаються М. Грушевським як засіб ствердження та поширення української ідеї серед широких верств українства. «Змістом Шевченкових свят стало не тільки засвідчення нашої вірності культу великого поета, але й вірності провідним ідеям його поезії, — наголошував автор монументальної “Історії України-Руси”. — Вони являються публічним сповіданням віри для нашого громадянства і обрахунком сумління його членів»^[55]. Зауважимо, що на виняткове значення святкування ювілеїв Т. Шевченка у громадському житті тогочасного українського суспільства вказував і С. Єфремов^[56]. Більше того, ювілейні практики набули самоцінного значення для політичного українства, позаяк не тільки сприяли консолідації національної свідомості, а й актуалізували поточні завдання національно-визвольного руху, зокрема, дозволяли оперти його на широку історичну ретроспективу.

Із легкої руки М. Грушевського ХХ ст. сприймалося багатьма українськими інтелектуалами як Шевченкове століття, а ювілейні заходи до 100-річчя з дня народження Кобзаря здобули статус Великих роковин^[57]. Так, на шпальтах старійшої української зарубіжної газети «Свобода» їх святкування репрезентувалося як найвизначніше свято місцевої громади українців: «Сто літ минає від хвилі, коли прийшов на світ наш незабутий Тарас. Сто літ минає від хвилі, коли український народ видав свого найбільшого мужа. І сей рік столітніх роковин Кобзаря повинен бути для нас найбільшим народним святом. Вся соборна Україна лагодиться зустрінути се найбільше народне свято як найвеличнішим обходом. Ми, тут на чужині, не сміймо остати (залишитися позаду. — В.М.) позаду наших братів в старім краю. Пора й нам заздалегідь подумати над тим, як відсвяткувати те народне свято і віддати честь нашому найбільшому  поетові. Всі, без ріжниці на політичні чи релігійні переконання, повинні ми зійтися разом, щоби гідно звеличити його пам’ять»[58].

Патетична тональність підносила значення 100-літнього ювілею  Великого Кобзаря над урочистою сакральністю традиційних релігійних свят. Таке представлення надавало ювілейним святкуванням  потужного символічного підтексту, чим зумовлювало подальше  формування культу  Т. Шевченка та відповідних канонічних образів-проекцій. Більше того, імперські заборони щодо проведення ювілейних заходів спричинили не тільки хвилю суцільного невдоволення й масового обурення, а й дальшу сакралізацію образів поета. В одному з газетних дописів, зокрема, зазначалося: «Російські царі і їх гончі пси  не бачать, що Шевченко тепер стався в українського народа святою особою, що ні один народ на світі не відноситься до жодного свого великого чоловіка з такою любов’ю і пошаною як власне український нарід до Шевченка»[59].  З такого ракурсу святкування роковин Т. Шевченка чимдалі більше перетворювалося не тільки на потужний чинник громадського та культурного життя, а й мобілізуючий, консолідуючий символ українського національного руху, що доволі добре усвідомлювали політичні та громадсько-культурні діячі.

Наприклад, Максим Гехтер так описував призначення меморіальних практик 1911 р., пов’язаних із вшануванням пам’яті Великого Кобзаря: «Так пройшли сьогорічні Шевченківські свята. Широкою хвилею розкотились вони по всій українській і російській землі, об’єднавши всіх синів українського народу в однім могутнім почутті пошани до свого національного генія й кохання до свого краю й народу. Надовго зостануться сьогорічні свята в пам’яті сучасного покоління. Довго про них згадуватимуть, як про один з найширших і найінтенсивніших епізодів в історії боротьби укр[аїнського] народу за своє національне самоозначення»[60].

Більш загостреною виявилася спрямованість виступу С. Томашівського до 100-річчя Великого Кобзаря, в якому його образ уживається для легітимації ідеї політичної самостійності української нації. За твердженням С. Томашівського, «після Богдана аж по нинішній день одна тілько велика стать у нашій історії — Т а р а с  Ш е в ч е н к о. З елементів традиції і житлових (живих. — В.М.) утаєнних сил люду с т в о р и в  у к р а ї н с ь к у   н а ц і о н а л ь н у   д у м к у,  якій ім’я: політична і культурна  самостійність, не тілько супроти Польщі, а й супроти Московщини. Б е з   Ш е в ч е н к а  н е м а  у к р а ї н с ь к о ї  н а ц і ї (розбив автора. — В.М.)!  Се одна з гранітних скель історичности українського народу! Скеля, на якій побудується його будущина. Тут жерело культу Шевченка. Тут причина дивної на око прояви, що кожде  поколінє, кожда верства, кожний стан і кожний напрям культурної та суспільної думки почуває зі свойого становища велич Його і клониться перед Його духом»[61].

Однак символічний образ Кобзаря у жодному разі не був викінченим та єдиним. Натомість варто вести мову про цілу низку його варіацій та версій, які творили строкате і заплутане мереживо різноманітних горизонтів бачення у перші десятиліття ХХ ст. Цю варіативність помітив і досить влучно прокоментував молодий Дмитро Донцов — на той час соціал-демократ та один із фундаторів Союзу визволення України, а в майбутньому творець відомої політичної доктрини інтегрального націоналізму: «Знову стараються почитателі великого поета зробити його таким, яким вони б охоче його бачили і яким він ніколи не був… Одні роблять з нього віруючого християнина та навіть доброго католика, другі — атеїста, треті — анархіста. Кождий намагається вбрати його в свій власний кожух, кожний з апломбом заявляє, що якби Шевченко був живий, то був би певно “з нами”…»^[62].

Загалом на початку ХХ ст. побутує ціла низка культурних, громадських, політичних і наукових інтенцій, скерованих на переосмислення місця та значення Т. Шевченка в історії України. Більше того, всі вони були зорієнтовані на те, щоб помістити поета на найпочесніший шабель українського національного пантеону. Наприклад, у рецензійному дописі історика Степана Томашівського, одного з найталановитіших учнів з Галицької, чи Львівської, історичної школи М. Грушевського стверджувалося: «Безсумнівний факт — в цілій історії України не багато було сильніших індивідуальностей над Шевченка і се присилує теперішнє поколінє звести при недалеких ювілеях рахунки з нашого національного життя за останнє століття, а перед усього вияснити докладно становище самого поета і його значіннє в українській літературі»[63].

У подібному сенсі, хоч і з іншою акцентацією, сформульовані й думки Сергія Єфремова, який певною мірою трансформував і модернізував стару романтично-народницьку традицію у репрезентації постаті  Великого Кобзаря. На його думку, «для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам на їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що “за собою день веде”, — день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомости на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу. На Україні ім’я Шевченка — не тільки ім’я великого поета, але й символ національного відродження, ознака перемоги над тією смертю, що до неї засудила була український народ низькоока політика державного централізму. На претензії централізаторів, що домагаються казенної одномасности, народ наш спокійно може відповісти спираючись на Шевченка, і спокійно ж своїм шляхом далі йти»^[64].

Близькою до думок М. Грушевського та С. Єфремова виглядає й теза педагога й історика літератури Олександра Барвінського про виховну роль поезії Великого Кобзаря для українського народу. Адже у його тексті йдеться про плекання української ідеї на підставі простих і зрозумілих громадських ідеалів та етично-моральних цінностей, зокрема, просвітницько-виховних. «Шевченкові твори мають могутнє значення для виховання народу, вони є невичерпаною скарбницею педагогічних ідеалів і засновків, авторизованих світової слави мислителями і педагогами, леліяних найзнаменитішими умами культурного світу. Тому відчувають у нашім народі щораз більшу потребу вглиблюватися в Шевченкові твори, щоби кріпитися в світлі оголошених пламенним словом ідеалів, до котрих він змагав у боротьбі і злиднях, щоби особливо молоде покоління загріти і одушевити до піднеслих і благородних діл, натхнути тими високими ідеалами, почуттям краси, добра і правди, що віє з глибини творів і з усього життя Шевченка», — пише О. Барвінський^[65]. Примітною рисою цієї розвідки є означення, котрими іменовано Т. Шевченка, — «Апостол Правди» та «Учитель людства». Вони однозначно демонструють загальну спрямованість студії на самоствердження Української національної ідеї, щоправда, у вужчому сенсі, ніж у текстах М. Грушевського.

Загалом на початку ХХ ст. особливо виразно проявляється об’єднуюча, інтегральна, сумарна складова у циркулюючих образах Великого Кобзаря, які постали як наслідок його культу на обширах громадсько-культурного та суспільно-політичного українства. Ця інтегруюча настанова відображала соціо- та етнокультурні потреби й вимоги запізнілого націєтворення «скривдженого» чи «недержавного» народу, зокрема, формування політичного українства.  

У широкому контексті  образ Т. Шевченка як національного символу чи апостола правди, як зазначалося, мав інтеграційне призначення для підавстрійських та підросійських українців, оскільки виступав як засіб інтелектуальної й культурної легітимації української ідеї серед найширших соціальних верств і груп. Більше того,  цей сакралізований образ став універсальним і всеохопним ідеалом  національного єднання. Співтворцями цього образу-символу були провідні вчені, політичні та громадсько-культурні діячі з відмінними  устремліннями, інтелектуальними практиками, аксіологічними настановами та світоглядними дороговказами. Попри це  постать і  творчість Т. Шевченка містили  унікальний консолідуючий потенціал, що об’єднував навколо себе різні шари тогочасного українського суспільства.

На початку ХХ ст. зберігається й тенденція до соціальної загостреності образу геніального поета. Вона представлена у працях низки  тодішніх  публіцистів,  зокрема,  у  довоєнних  розвідках Симона Петлюри. Наприклад, у статті 1908 р. він робить акцент на притаманній творчості Т. Шевченка темі соціального протесту, зокрема, відзначає, що «величні твори Шевченкової поетичної фантазії наскрізь пройняті духом протесту, поневолених страждальців землі»^[66]. Така актуалізація протестних, точніше, бунтарських мотивів відігравала роль своєрідного містка чи прологу до конструювання нових революційних образів Великого Кобзаря вже за часів Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

Революційні та післяреволюційні проекції образів Т. Шевченка

Зазвичай бунтарська та соціальна вмотивованість образів Т. Шевченка висувалася на перший план задля обґрунтування поточних практично-політичних гасел, особливо в  добу  Української  революції  1917–1921  рр.^[67]   Більше  того, період революційних змагань згенерував надзвичайно потужний імпульс для подальшого творення національного шевченкового культу, в якому чимдалі більше місце посідали образи поета-бунтаря й провісника-революціонера. Цей факт відзначав, зокрема, у публікації 1927 р.  колишній міністр УНР і професор Української господарської академії у Подєбрадах (Чехо-Словаччина) Валентин Садовський[68]. «Під час революції 1917 року культ Шевченка досяг кульмінаційного пункту. На всіх демонстраціях і маніфестаціях носили портрети Шевченка, його “Заповіт” став національним гімном України, а ім’я — гаслом національно-визвольної революції українського народу. Дні народження і смерті поета стали всенародним національним святом, що відзначалося масовими вуличними демонстраціями, парадами, урочистими вечорами, концертами, доповідями, мітингами тощо», — згадував відомий літературознавець Петро Одарченко^[69].

На сторінках політичної періодики все частіше йшлося про Великого Кобзаря як революціонера. Наприклад, у дописі М. Грушевського згадувалася відома дискусія 1879 р. між Федором Вовком і Михайлом Драгомановим, які дотримувалися протилежних поглядів щодо революціонізації поета. «Покійний Хв. Вовк (під псевдонімом “Сірко”) доводив, — зазначав М. Грушевський, — що Шевченко був соціяліст, а Драгоманов тому перечив. Але його докази констатували властиво, що Шевченко, як поет-лірик і взагалі не теоретик, не витримував лінії соціялістичного мишлення в своїй поезії. Але що по складу своїх поглядів він був соціялістом-революціонером, кажучи теперішньою термінологією, в сім, властиво, не може бути сумніву для безстороннього читача. Нинішні українські соц[іялісти]-революціонери з повним правом можуть вважати його своїм апостолом і пророком, як проповідника революції в імя соціяльної справедливости, з другого боку, — як речника кривди спеціяльно сільського українського робочого люду, його права на людське істнованнє, на повний продукт його праці, на землю, “всім даную”. І в сій Шевченковій проповіді перед усім синтезувалась для пізніших поколінь спадщина кирило-мефодіївського брацтва»[70].

Але згодом далися взнаки й інші тенденції. Воєнні та революційні катаклізми початку ХХ ст., поразка національно-визвольних змагань справили шоковий вплив на повоєнну інтелектуальну атмосферу. Вони актуалізували пошук нових світоглядних орієнтирів, переоцінку цінностей, зрештою  критичну ревізію традицій національної суспільно-політичної думки. У цій атмосфері пореволюційних змагань на тлі «травматичного синдрому» недавніх поразок поставали питання, пов’язані з інтелектуальним переосмисленням трагічного і драматичного досвіду державотворення, що на кілька десятиліть перетворилося на провідний чинник українського життя поза межами радянської України. Ця хвиля торкнулася й спадщини Великого Кобзаря, зокрема, спричинилася до низки критичних і навіть негативних відгуків щодо канонізації його образу.

З-поміж багатьох публікацій 20–30-х років  ХХ ст., в яких тією чи іншою мірою порушувалася вказана проблематика, відзначимо розвідку галицького історика Степана Томашівського — одного з фундаторів державницького напряму української історіографії. На відміну від своїх писань передвоєнної доби, в ній автор розглядає образ Т. Шевченка, спираючись на драгоманівську традицію, хоча вже обстоює консервативні цінності, причому протиставляє Великого Кобзаря М. Драгоманову. Наприклад, С. Томашівський дотримувався думки, що у жодній європейській країні неможливо уявити, наприклад, Вільяма Шекспіра чи Гете фундаторами національної ідеї. Переносячи цю тезу на український грунт, він ілюструє її такими міркуваннями: «Та сам поетичний геній не виясняє достаточно небувалої у світі національно-політичної ролі Шевченка. Причина сьому успіхові більше мабуть у тому, що Шевченко типовий східно-європейський народник. Його ціль — не підйом людини з житейських низів пасивного сірого життя на вершини повної самосвідомості і всесторонньої активності, тільки навпаки: він сам знижується до уровня селянської маси, її психіки, почувань і бажань, підслухує і підхоплює їх...»^[71].

Вчений був певний того, що сформований в українській суспільно-політичній думці культ поета гальмує здоровий розвиток національної свідомості. «Коли хто говорить, що популярність і культ Шевченка в Україні то доказ великої національної свідомості і політичної зрілості українського народу, у того тільки однобічне поняття тої свідомості і цілком хибне розуміння сеї зрілості, — наголошує він. — Бо коли з Шевченкових поезій відокремимо елементи суто національні, громадянські й культурні, одержимо з них матеріал не дуже-то придатний до творення новочасної національної ідеї, часто навпаки — шкідливий. Фальшивий його погляд на історію (Св. Володимир, Хмельницький, Гонта), апофеоз бунтарства, соціальна сентиментальність (кріпацтво, покритка), примітивний раціоналізм («Марія»), політичний  анархізм і т. ін. — се не така криниця, з якої черпається животворна вода правдивого національного відродження, тільки навпаки — зароди паралітичного застою»^[72].

За візією С. Томашівського, Великий Кобзар репрезентував один зі знакових типажів українського культурного життя, котре зазнало потужних і тривалих впливів російського культурного поля. «На порозі тої епохи, з початку ХІХ віку, українська земля дебютувала в загальнім літературнім перевороті двома великими талантами: одним з лівого боку Дніпра, другим із правого. Там Гоголь, тут Шевченко. Оба майже одночасно явилися на світ, оба сердечно любили рідну землю, та поза сим — вони не тільки виявляли собою ріжні соціально-культурні типи, а й пішли у двох протилежних напрямах національної думки. І душа українського племени роздерлася на двоє…», — відзначає він^[73]. Відтак авторська ревізія образу Т. Шевченка як символу української нації відображала консервативно-державницькі настанови тодішніх інтелектуалів, змучених тяжкими психологічними відчуваннями й рефлексіями міжвоєнної доби з її гірким присмаком поразок і втрачених можливостей.

Зауважимо, що рефлексії та спостереження С. Томашівського не були поодинокими у пореволюційні 1920–1930-ті роки. Подібні думки побутують і в анонімній замітці в еміграційному часопису «Літопис політики, письменства і мистецтва» до 110-річниці від дня народження Великого Кобзаря, в якій доволі гостро критикується спрямованість на поширення його культу й водночас обстоюється думка про необхідність національно-політичного переосмислення цього феномена. «Почитання Шевченка у нас не то не менше культу Гомера, Вергіля, Шекспіра і Гете, а певно розмірно більше: він станув  у  нас поза межами  вільної  літературно-історичної критики; удогматизувався. Рік-річно, в місяці березні, святкується урочисто його пам’ять у тисячах виставах, концертах, академіях, панахидах і т. ін.; рік-річно, з сієї-ж нагоди, виголошуються і слухаються тисячі принагідних промов, пишуться і читають сотні статей і заміток про Кобзаря; та одночасно, чи сам сей всенародний культ багато причинився до основного пізнання зрозуміння й оцінки Шевченка?  В однім тілько біографічнім і бібліографічнім напрямі знання Шевченка розмірно далеко доведене; натомість у національно-політичнім цілі покоління не виходять, часто не мають відваги вийти, поза традиційні погляди, твердження й вірування…», — підкреслював невідомий автор^[74].

Скептичні погляди щодо образів Великого Кобзаря ширилися й  у  літературному  середовищі  неокласиків. «Народництво створило культ Шевченка. Антинародники наважились на блюзнірство: вони зреклись Шевченка», — так прокоментував цю метаморфозу В. Петров^[75]. Зазначена теза видається доволі категоричною,  почасти навіть провокативною, проте вона досить точно відображає настрої й рефлексії адептів неокласицизму, передусім критичну налаштованість та відсутність пієтету стосовно культового образу поета. Приміром, Микола Зеров — один із речників неокласиків уважав, що «“Кобзар” Шевченків у нинішньому його вигляді — це, по суті,  конгломерат різних, часом дуже одмінних своїм характером і тоном збірок»^[76].

Зрештою критичні настанови державників-консерваторів і неокласиків, які тією чи іншою мірою закликали до десакралізації чи ревізії культу поета, так і не стали домінуючим трендом міжвоєнної доби ані на теренах еміграції, ані на обширах радянської України. Тенденція культивування подібних рефлексій стосовно  ролі Т. Шевченка в українському суспільно-політичному житті й далі зберігала чинність на культурному полі українства, хоча і вмотивовувалася дещо іншими чинниками і набувала вельми своєрідних, іноді навіть химерних форм. Приміром, у берлінському виданні «Кобзаря» 1922 р. знаний український письменник Богдан Лепкий відзначав, що «Шевченків “Кобзар”   став   другим   Євангелієм   для   нашого   народу,   а постать автора цієї книги має для нас таку велику силу, так дуже вона нам дорога і близька, що мусить бути сповнене все, що нам заповів Тарас Шевченко»^[77].

Водночас ширилися устремління, зорієнтовані на ревізію архаїчного народницько-романтичного культу Великого Кобзаря, який набував соціально опредметнених обрисів або виразних ідеологічних конотацій. «Народники, через свій консерватизм, не могли ширше глянути на світ, через це вони навіть не змогли збагнути Шевченка в цілому, з його соціальною поезією. Їх консерватизм, а разом з тим і той традиційний культ (ідеалізація) народу, з такими його (народу) святощами, як мова, побут, народня словесність та інш., все це не давало їм змоги піднестися вище, стати носіями не вузько локальних інтересів, а піднестися до інтересів всеукраїнських, вселюдських», — стверджувалося в одній із публікацій[78]. Тож старі культові образи поета чимдалі більше заступалися новими, які здебільшого зумовлювалися вимогами й настановами соціокультурного середовища, передусім зростаючою індоктринацією культурного та наукового життя.

Загалом же міжвоєнні роки стали своєрідним вододілом в українській інтелектуальній історії в площині творення образів  Т. Шевченка.  З  одного  боку,  розпочалася  тотальна ідеологізація візій його життя та творчості, з іншого — помітної сили набувають спроби перевести їхнє конструювання на терени академічного шевченкознавства.

На перших порах образ Т. Шевченка прагнули створити, спираючись на потужну хвилю революційного романтизму та соціологізації минувшини, що визначало загальні обриси українського історіописання 1920-х років.  Підосновою цієї хвилі була політика коренізації, яка  проводилася на обширах радянської України. Саме у межах українізації поважне місце відводилося новій канонізації постаті Т. Шевченка. Зокрема, ще 1920 р. уряд оголосив день смерті  «пролетарського поета» всенародним святом. Проте у 1921 р. нова урядова постанова скасувала це свято. Натомість день його смерті було проголошено «недільником пам’яті» Т. Шевченка, коли все українське населення добровільно-примусово зобов’язували безкоштовно працювати на громадських роботах, як-то ремонт залізничних шляхів, упорядкування вокзалів, фабрик, заводів і т. п.^[79] Постать Кобзаря мала помітну популярність у партійних колах. Відтак у помешканнях низки українських комуністів доволі часто портрети класиків — К. Маркса й Ф. Енгельса — сусідствували з зображеннями поета.

Подібні суспільні  інтенції на тлі політики українізації спричинилися до цілої низки різних інтелектуальних і культурних експериментів. Такою, приміром, була візія М. Слабченка, який прагнув соціологізувати постать великого українця, зокрема, представити його як речника знакових соціокультурних трансформацій середини ХІХ ст. У 1918–1920 рр. вчений заторкнув різноманітні аспекти біографії та творчої спадщини Т. Шевченка в розвідках та лекційних викладах, читаних, зокрема, в Новоросійському університеті та Маріїнській міській громадській жіночій гімназії Одеси. У 1920 р. М. Слабченко  виголосив  доповідь  «П’єса Т.Г. Шевченка “Назар Стодоля”» на засіданні Одеського бібліографічного товариства. На цьому етапі одеський учений акцентував увагу на  соціальній підоснові поетичних практик Великого Кобзаря, більше того — розглядав геніального поета як провісника («трубадура») майбутньої революції.

Загалом М. Слабченко намагався кардинально переосмислити й по-новому представити творчість та біографію Кобзаря. На його думку, «Шевченко врешті дійшов до зречення всього, що зв’язувало кріпака з паном. Він спустив бога на землю, щоб зробити його кріпацьким богом. Марія — мужичка, маленький Христос — байстря, якому вже змалечку дано нести хрест й бути на ньому розп’ятим. Кріпак піднявся в очах Шевченка до бога, а затуркана покритка — до богородиці»^[80]. Тим самим М. Слабченко представляє поета не як співця пригнобленого селянства, а як репрезентанта нових явищ і процесів, що мають ущент зруйнувати і навіть знищити кріпосницьке рабство. У цьому розрізі вчений розглядає соціальні мотиви поезій Т. Шевченка як предтечу майбутніх соціокультурних трансформацій, що назрівають в українському суспільстві  середини  ХІХ  ст.  і  на  повний  голос заявляють про себе на зламі дореформених та пореформених часів.

Більше того, М. Слабченко вважає, що геніальний поет репрезентував найрадикальнішу частину українського національно-визвольного  руху: Т. Шевченко перебував  «на  самому крайньому лівому місці… Його вважали теж за панславіста[81], виходячи з належности йому поезії “Слов’янам”, але ця поезія Тарасові Григоровичові не належала. Його ненавидів, як і взагалі українців, “праведник російської літератури” Бєлінський, що писав після Шевченкового арешту: “мне не жаль его  —  будь  я  его  судьёй,  я  сделал-бы  не  меньше,  я  питаю вражду к такого рода либералам — это враги всякого успеха” — Бєлінського ображало, що Шевченко, “этот хохлацкий радикал”, писав пасквилі на царя…»^[82].

Отож у представленні М. Слабченка «хохлацький радикал» поставав як передвісник нових соціальних потрясінь і водночас як чільний репрезентант, а у певному розумінні як духовний провідник українських визвольних змагань, що відображав нагальні соціокультурні метаморфози тодішнього суспільства. Відтак історик не тільки диференціює, а й навіть протиставляє представлення природи та соціальної реальності в поезіях Великого Кобзаря. На його думку, у творах Т. Шевченка постає інший — соціальний — ландшафт. «Природа лише на мить звертала на себе увагу поета. Шевченківський пейзаж на диво маленький і існує в його творах мов примітивне тло, вище-ж над усе для поета являється людина, “на сторожі” коло якої він “ставить слово”. Замилування людиною могло вирости лише в місті, бо на селі за постійною працею тяжкою не до того, на селі був “тихий світ”, село — “тихий рай”. І бунт Шевченківський — бунт, задуманий у місті. Прага для Гуса, Рим для Алкіда, Сміла й Умань для Гонти — повні руху, тим часом навіть “cвітові наймички” не живуть, “а тільки ходять”.  Співець  із  журбою  дивиться  на  Чигирин,  котрий віланізувався (перетворився у сільське поселення — В.М.), чи після поета “заснув”», — стверджує М. Слабченко^[83].

Зрештою у концептуалізації вченого Великий Кобзар відкриває нову соціальну людину — міського мешканця, котрий репрезентує модерні ідеологічні цінності й уособлює магістральні соціально-економічні перетворення. Саме ця міська людина й мала обійняти місце творця того нового і страшного «соціального бунту», про який провіщають поезії Т. Шевченка: «Бунт іде з міста. Хто провадитиме його, які саме появляться нові люди, “з новим і праведним законом”, поет хіба тільки догадувався, коли одного разу записував у свойому щоденнику, що техніка переверне людськість. Шевченко тільки наближувався до розв’язання питання, а не розв’язував його, хоч уже складав гімни “роботящим рукам”. Отже говорити про Шевченка, як про мужицького, сільського поета, є величезне непорозуміння, Шевченко був продуктом нового життя України, що склалося в наслідку переливання капіталу й росту міст. Село Шевченко не описував. У нього немає й жахливих картин кріпацтва, — в нього є протест проти гноблення людини й нерівности. Такі думки поетові дало не село, а місто, котре попхнуло на революційний шлях  й  братчиків»^[84].

Таким чином, відомі народницькі образи Т. Шевченка як поета-бунтаря й мученика-пророка у 1920-ті роки наповнюються новим змістом, зокрема, трансформуються в образ бунтаря-провісника, котрий віщує про майбутні соціальні катаклізми. Подібна трансформація уявлень про Великого Кобзаря була важливим кроком, що торував шлях до творення його «революційних» образів. У певному сенсі візія М. Слабченка репрезентувала посередню ланку майбутньої канонізації й легітимації образу  Т. Шевченка як «революціонера-демократа», що пізніше став канонічним у радянській соціогуманітаристиці.

Схожі інтенції та рефлексії помічаємо у студіях низки визначних  українських  істориків,  які  працювали  на  теренах радянської України в пореволюційні 1920-ті роки. Наприклад, у відомій праці Дмитра Багалія про кирило-мефодіївців постать Т. Шевченка висвітлюється майже винятково в революційному та соціальному контекстах. «Шевченко був незмірно більшим революціонером і з політичного, і з соціального боку, ніж інші члени товариства», — підкреслює автор^[85]. В іншому місці він висловлюється ще відвертіше: «Відшукуючи  коріння  української  революції, не можна обминути й великого революціонера  своїх  часів Т.Г. Шевченка»^[86].

Аналогічну думку обстоював і лідер українських істориків-марксистів Матвій Яворський, який намагався висунути власну версію більшовицько-марксистської соціологізації української історії. Відтак він називає Т. Шевченка «геніяльним співцем революції»^[87]. Більше  того,  у  студіях  М.  Яворського  шириться  теза  про «класову інтуїцію» Кобзаря, що стала важливим чинником його  «революційної»  свідомості,  і  навіть  стверджується про  пророчі «віщування Шевченка»^[88]. На думку М. Яворського, «перебування» поета «на Україні між 1843 і 1847 рр. довершило й зміцнило цю “інтуїцію”, бо показало його зрілій революційній свідомості ще раз перед вічі не тільки комуну-заводи, як ідею майбутности, але й заразом ще раз хоч-би оце село, яке виспівували Квітки, а про яке, як реальну протилежність реальній ідеї, писав один із сучасників…»^[89].

Подібні оцінки віднаходимо і в працях інших науковців, які в розвідках, присвячених Т. Шевченку, гіперболізували соціальні аспекти його життя та творчості, а також розглядали його як  «революціонера-демократа» з антикріпосницькою політичною програмою. Тож українські інтелектуали протягом 1920-х років поступово перейшли межу від конструювання образу поета-бунтаря до ствердження образу революціонера-провидця чи революціонера-віщуна.

Втім, побутували й інші тенденції, зокрема, чимдалі частіше лунали заклики відмовитися від культових чи символічних образів Тараса Шевченка й перейти до вивчення його спадщини та біографії на виразних академічних засадах. Саме у 1920-ті роки з’явилося  відоме гасло, яке циркулювало у середовищі українських інтелектуалів з академічною спрямованістю щодо студіювання біографії та творчих практик Т. Шевченка, — «не культ, а шевченкознавство!»^[90].

Власне, усвідомлення нагальних потреб у царині переосмислення спадщини Великого Кобзаря виразно простежується у багатьох тогочасних студіях. Наприклад, у рецензійному дописі М. Зерова зазначалося: «Давно і без повороту одійшли в минуле часи, коли можна було задовольнятися короткими ювілейними замітками,  наївно-патріотичними промовами та всякого роду публіцистичними препараціями Шевченка. Нові спостереження, часткові студії, нещодавно опубліковані сирові матеріяли виразно показали нам, що обидві засновані на джерелах біографії поетові перестаріли; що тексти Шевченка все ще чекають строго-критичного, справді наукового видання; що давнє українофільське трактування Шевченка, як обдарованого інтуїцією мужика, без знаннів і освіти, “народнього поета”, котрий ніби дістав від народу доручення співати про нього і замісць нього, давно уже захитане і готове поступитися новим реальнішим поглядам. На порядку дня стоїть тепер детальне і пильне вивчення всього, що стосується до Шевченка — біографічних фактів, текстів, громадських поглядів, оточення і впливів, мистецької техніки — і при тому, вивчення, що озброєне методом і здібне при потребі порвати з навічними поглядами і готовими схемами»[91].

Суголосними щодо поглядів М. Зерова видаються і спостереження М. Грушевського, який 1924 р. повернувся до радянської України.  «Колись — не так давно в часі, але далеко в дистанції — бо ще перед Революцією, — писав він, — в одній з своїх роковинних  статей розвивав я гадку, що творчість Шевченка не закінчила своєї еволюції з його смертю. Його слово, незмінне в своїй буквальній формі, неустанно еволюціонує в своїм змісті, так як він приймається і розуміється українським громадянством, чи ще ширше — українською людністю. Верстви і покоління, як скрізь так і у нас, зі змінами соціяльних умов свого життя, еволюціонують в своїй національній ідеології і в соціяльно-політичних завданнях, як у всім іншім, і відповідно до того інакше підходили і підходять до Поетового Слова. По іншому його розуміють, знаходять у нім все нове значіння, все новий читають у нім наказ собі і науку, і його рокове свято дає їм все нові гасла, все нові провідні гадки»[92].

Такі дослідницькі устремління торували шлях для первісних  пізнавальних програм шевченкознавства, що формувалися протягом 1920-х років.

Образи Т. Шевченка на перехресті радянського

та зарубіжного / еміграційного шевченкознавства

Тоді ж ширяться й інші тенденції, відомі в історії літератури як «боротьба» або «війна за Шевченка». Одним із фундаторів цієї політично-ідеологічної кампанії був радянський літературознавець Володимир Коряк — автор відомої збірки «Боротьба за Шевченка» (Харків, 1925), який претендував на «єдино правильне» тлумачення творчості поета у розрізі тодішніх більшовицько-марксистських ідеологічних догм[93]. Так розпочалося творення чи конституювання окремого партійного, точніше, більшовицько-марксистського, згодом радянського шевченкознавства.

Спершу останнє мало протистояти академічному шевченкознавству, полем формування якого стали терени ВУАН. Та після розгрому Академії  й масованого винищення українських інтелектуалів на початку 1930-х років партійне, або радянське шевченкознавство стало домінуючим. Відтоді спадщина Т. Шевченка та його роль в українській суспільно-політичній думці тлумачилися в радянській науці переважно з класових позицій, зокрема, у світлі «непереможного вчення Маркса – Леніна – Сталіна».

Подібний поворот у радянському шевченкознавстві не варто розглядати як повний розрив із колишніми традиціями у репрезентації постаті та спадщини Великого Кобзаря. Зокрема, воно певною мірою наслідувало народницьку та соціальну спрямованість його образів кінця ХІХ — початку ХХ ст., а також творчі «експерименти» 1920-х років. Однак новітній ідеологічний злам, який синхронізувався з руйнівними трансформаціями доби «великого перелому», упроваджував всеохоплюючу та вульгаризовану класову мотивацію у візіях й оцінках щодо біографії і творчості Т. Шевченка, якою нав’язувалися однозначні матеріалістичні конотації, а тому не залишалося місця для інших поглядів й інтерпретацій, особливо від початку 1930-х років.

Відтак Великого Кобзаря розглядали як «співця предпролетаріату»,  провісника  «революційного  визволення»,  виразника «класових устремлінь» селянства, пізніше як «революційного демократа», а інколи, у гонитві за ідеологічною цнотливістю формулювань, навіть називали «дрібнобуржуазним   демократом»   і   т. п.   Більше   того,   пошук «класової зумовленості» став лейтмотивом усього радянського шевченкознавства протягом 1930-х років. Вислідом  таких  настанов  стала домінація  вже  не  стільки «революційних», скільки «класових» кольорів у конструюванні й поширенні образів Т. Шевченка у межах УСРР / УРСР[94].

Меморіальні заходи 1939 р. засвідчили однозначну догматизацію образів Великого Кобзаря. Вони чимдалі більше узгоджувалися із засвоєнням радянським режимом старої «імперської спадщини». Наприклад, у межах цієї кампанії відбулося ретроспективне «замирення» В. Бєлінського, відомого різкими випадами супроти українського поета, та Т. Шевченка. Отож відкриття пам’ятника Т. Шевченкові, присвоєння його імені Київському державному університету та низка інших заходів 1939 р. стали кроками з дальшої догматизації його образу у координатах поточного партійного курсу[95]. Не випадково очевидці урочистостей з нагоди встановлення монумента Великому Кобзареві у березні 1939 р. згадували, що кожна промова завершувалася проголошенням гасла на честь «великого вождя й учителя» Й. Сталіна[96].

Проте нове-старе означення «народний поет» пропонувало дещо інші смисли, порівняно з класичною народницькою спадщиною. Відтак наприкінці 1930-х років радянські образи Кобзаря потроху відсувають на другий план класові конотації. Натомість Т. Шевченко репрезентується як «український демократ», який посідає почесне, але підпорядковане місце у плеяді російських «народних демократів», або «революційних демократів» 1860-х років^[97].

Такий образ геніального поета вкладався у провідний тренд політичних  та  ідеологічних  практик  передня нової воєнної катастрофи, що висували на перші ролі російський народ, якому відводилося головне місце на історичних підмостках. Останній мав стати народом-вождем Радянського Союзу і провідником будівництва «світлого майбутнього». Але такі настанови мали не тільки футуристичну, а й ретроспективну спрямованість. Відтак радянська «обрядова» система символів та образів творила власну великодержавницьку палітру, в якій образ  Т.  Шевченка  посів  місце  «почесного  помічника»  чи «молодшого  брата»  російських  «революційних   демократів» ХІХ ст.

Та ідеологічні пасажі на теми шевченкознавства побутували і по той бік кордону. В інтелектуальному плані вони стали реакцією на новітню радянську канонізацію Т. Шевченка, а також репрезентували крайні варіації осмислення причин та наслідків поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., намагання  висунути  нові  національні  світоглядні  орієнтири тощо.

Іноді пошуки націоналістичних підвалин у спадщині Великого Кобзаря спиралися на майже фанатичну зацікавленість його творчістю з боку тих чи інших вчених^[98]. Таким науковцем, за свідченням історика Марка Антоновича (онука Володимира Антоновича), був відомий український мовознавець і педагог Степан Смаль-Стоцький, який підходив до осмислення феномена поета з психологічного боку й не міг допустити думки, що можна не знати напам’ять усіх його поезій^[99]. Водночас, попри витончені інтерпретації й тлумачення, він однозначно розглядав Кобзаря як генія-пророка^[100].

Однак мали місце і практично-утилітарні інтерпретації Т. Шевченка з обсягу ідеологічних потреб, зокрема, у розвідках одного із засновників теорії «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова^[101]. Він підкреслював, що Великий Кобзар був репрезентантом героїчного козацтва, «якому перш за все ходило про націю і про отчизну як цілість», а також наголошував на домінації у шевченковій творчості «поняття отчизни, почуття патріотизму, а не щастя»^[102]. Таким  чином,  завдяки  подібним  інтерпретаціям  поставав образ Кобзаря з виразними рисами патріота-націоналіста.

Поза межами Радянського Союзу видавалося й чимало вартісних праць з обсягу шевченкознавства, зокрема, вченими, які розробляли цю проблематику переважно на академічних засадах. До таких студій слід віднести, наприклад, оригінальну монографію відомого українського літературознавця та бібліографа Євгена-Юлія Пеленського про класицизм у творчості пізнього Шевченка^[103]. У цій праці автор підважував традиційну тезу про магістральну спрямованість творчої еволюції Великого Кобзаря від романтизму до реалізму. Він також наголошував на значенні та ролі класичних засад у творчих практиках поета протягом останнього десятиліття, разом з тим критикував інтерпретації його творчості, запропоновані С. Смаль-Стоцьким^[104].

Зрештою,  питання,  підняте  Є.-Ю.  Пеленським  у  праці «Шевченко-клясик», не тільки зініціювало досить жваву наукову полеміку, а й спричинилося до перенесення конструювання образів Великого Кобзаря у площину класичної спадщини. Такий підхід нав’язував компаративні запити, що примушували порівнювати Т. Шевченка з визначними європейськими мислителями й інтелектуалами. Підкреслюючи пріоритетність Є.-Ю.  Пеленського в  подібному інтерпретаційному повороті, Юрій Шевельов водночас загострив увагу й на недоліках його твору, закинувши автору  «двоїстість» поставленого ним завдання. «З одного боку, — зауважував критик, — дослідника цікавить саме класицизм Шевченка, і він простежує його формування в усій творчості поета. З другого боку, він іноді відходить від цього  основного спрямовання, щоб дати загальну характеристику всіх творів періоду 1855–1861 рр., і хоч тут теж є цікаві спостереження й констатації, але вони шкодять загальній композиції книжки»[105].

Щодо радянського шевченкознавства, то від кінця другої декади ХХ ст. у ньому фактично безальтернативно панують ідеологічні догми, які однозначно вимальовують образи Шевченка-революціонера чи поета-бунтаря з ґвалтовно накинутими «атеїстичними» чи  «матеріалістичними» мотивами творчості, палкого прихильника «історичної дружби російського та українського народів» тощо. Деяке розмаїття у творення образів Великого Кобзаря внесли події Другої світової війни. Відтак легітимаційна програма зі створення єдиного «народу-вождя», скоригована з огляду на привнесені бойовими діями ситуативні зміни, загалом була  відтермінована до її завершення.

За воєнних часів до звичних  глорифікованих уявлень про Т. Шевченка був привнесений певний патріотичний струмінь, а також самобутні екстраполяції на теми історичної боротьби з іноземними загарбниками^[106]. Адже воєнна доба актуалізувала проблему творення радянського патріотизму, що відкрило певний простір для місцевих чи локальних версій патріотизму «радянських націй». Тож про національну єдність українців, хоч і у далекій минувшині і, звичайно,  у вкрай обмеженій, вихолощеній формі, згадали знову. На часі виявилося творення образу Т. Шевченка як поета-патріота, який заповідає своїм нащадкам героїчну звитягу пращурів на показових історичних прикладах. Заради цього в агітаційних та пропагандистських практиках, які, власне, і творили патріотичний образ Кобзаря, з’явилися загальнонародні і навіть загальнонаціональні конотації. Відтак із розтиражованих величезними накладами пропагандистських плакатів 1942 р. візуалізований образ Кобзаря закликав радянських вояків, передусім українців, до героїчних подвигів — «…і вражою злою кров’ю волю окропіте».

У повоєнну добу ідеологічний маховик радянського режиму повернувся у звичне річище. «Великий» російський народ вже традиційно займає провідне місце у «міцній» та «єдиній» родині «рівних» радянських народів. Більше того, він зводиться на п’єдестал як «народ-керманич», «народ-переможець» і навіть як «народ носій світового прогресу». Паростки локального патріотизму воєнної доби жорстко придушуються вже у 1946 р., зокрема, на обширах радянської України. Відтак «патріотичні і національні барви» з радянського образу Кобзаря терміново вилучаються, а наукові праці передвоєнної та воєнної доби піддаються нещадній обструкції.

Натомість шириться суцільне вихолощення складної й багатоманітної палітри образів Т. Шевченка, котра циркулювала у незабутні 1920-ті роки. Це розмаїття заступає догматизований, одноцільний, монолітний образ геніального поета як визначного революціонера-демократа   та   палкого   прихильника   й   друга «великого» російського народу. Більше того, інтелектуальні й естетичні мотиви поезій Т. Шевченка беззастережно пов’язуються з визначальними впливами російської культури.

Загалом ідеологічна нівеляція образу Великого Кобзаря набула таких масштабів, що часто вступала у протиріччя з елементарним здоровим глуздом. Відтак велику творчу спадщину поета розглядали як «могутню зброю» у боротьбі з «буржуазними націоналістами» й «реакціонерами». Так, у одній із статей про історичні погляди Т. Шевченка обстоювалися тези про протиставлення його «матеріалістичного» світобачення «реакційній ідеалістичній філософії», а також про боротьбу поета проти «фальсифікаторів історії України — дворянських і буржуазних націоналістичних істориків»^[107].

У посталінську добу, зокрема, за часів «хрущовської відлиги», ситуація на теренах шевченкознавства дещо поліпшилася. Наприклад, з’являються думки про антиісторизм та надмірну спрощеність у представленні Т. Шевченка в наукових працях того часу. Втім, нав’язаний ідеологічний образ поета як революціонера-демократа та поборника «класових кривд» продовжував безроздільно домінувати в радянському культурному просторі — як у працях істориків, так і літературознавців і представників інших соціогуманітарних дисциплін. Тож із Кобзаря і надалі наполегливо створювали, точніше, ліпили образ «вірного послідовника» або навіть  «молодшого соратника» російських революційних демократів^[108].

«Мине ще 2–3 роки і радянське шевченкознавство зможе відсвяткувати 40-річчя фальшування і спотворювання творчого й духового образу Шевченка, якого компартія остаточно канонізувала в 1934 році як революціонера-демократа, що був нібито атеїстом і матеріялістом та літературним епігоном maiorum minorumque deorum великої російської літератури. На вбивання цих тез компартії в голови радянських читачів витрачено вагони паперу і мільйони карбованців», — наголошував один із найвизначніших діаспорних шевченкознавців П. Зайцев[109]. Цей лакований, офіціозний  образ став не тільки неодмінним атрибутом усіх праць, пов’язаних із великим українцем, а й однією з «обрядових» вимог представлення минувшини на ниві українського радянського історіописання 1950–1970-х років[110]. Більше того, теза про те, що «Шевченка виховали російські революційні демократи», спричиняла численні закиди і навіть глузливе кепкування на сторінках діаспорної преси[111].

Втім, поміж  діаспорних / еміграційних авторів були й дослідники, які намагалися віднайти певні  позитивні моменти  радянського шевченкознавства, хоч загалом трималися вкрай скептичного погляду на дослідницькі практики на теренах радянської України[112]. Приміром, Ю. Луцький відзначав як українську специфіку поверховий, зверхній характер сформованого на обширах УРСР варіанту  шевченкового офіціозного культу[113]. Така нав’язлива глорифікація підфарбованого й ретушованого образу Великого Кобзаря була повсюдною у республіканському культурному просторі, особливо під час проведення офіційних шевченківських ювілеїв[114].

Утім, меморіальні заходи до  ювілейних річниць Т. Шевченка поза межами СРСР і країн соціалістичного табору теж не були позбавлені мотивів ідеологічних протиборств чи сакралізації постаті поета. Наприклад, у передовій статті на шпальтах газети «Свобода» зазначалося: «У цьому, 1964-му Році Божому ввесь український нарід, а з ним і багато культурних народів світу врочисто відзначать 150-річчя з дня народження найбільшого Сина України та співця вселюдської волі і справедливости, Тараса Шевченка. Ми, українці в Америці, відзначимо ці роковини встановленням та відкриттям величного пам’ятника нашому Кобзареві в столиці країни, Вашингтоні. Вся наша діяльність у цьому році проходитиме під знаком цих роковин та цієї історичної події, якою буде відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні»[115].

Ще виразніші сакральні мотиви проступають у зверненні НТШ до 100-ліття від дня смерті поета, в якому зазначалося: «Дня 10 березня 1961 року сповнюється сто років з того дня, коли замовкли навіки уста найбільшого співця українського горя й української туги за волею, коли погасли навіки очі Того, Хто своїм пророчим зором бачив далеку майбутність України. Глибоким смутком укрилася тоді вся українська земля, і щирі молитви за душу і пам’ять національного українського Прометея-Мученика пронеслися з усіх закутків української землі. Перевезення тлінних останків Великого Сина України на його рідну землю, туди, де “лани широкополі і Дніпро і кручі”, всенародна жалоба, в якій наш нарід виявив надзвичайну силу свого національного почуття, сколихнули “Орла Чорного” — московського окупанта до основ…»[116].

Не випадково Ю. Шевельов,  реагуючи на присутність ідеологічних сентенцій у діаспорному середовищі, зазначив, не приховуючи задоволення, у рецензійному дописі, присвяченому книжці П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка» (Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1955),  що «це перша в наш час детальна біографія» поета, «зроблена без оминання істотних фактів, без нагинання Шевченка чи то тільки до борця за національне визнання, чи то тільки за соціальне, не кажучи вже про прямі фальсифікації в дусі “дружби народів”»[117].

Ідеологічні тренди  на ретушування образу геніального поета з незначними, локальними модифікаціями безроздільно панували до кінця 1980-х років, попри певні досягнення радянського шевченкознавства, які, втім, тепер піддаються сумніву деякими дослідниками. Підставою для цього слугує той факт, що стереотипні образи Великого Кобзаря, сконструйовані за відповідним ідеологічним каноном, більшою чи меншою мірою відтворювалися практично у всіх працях радянських авторів^[118] та узагальнюючих виданнях із шевченкознавства^[119]. Дехто з сучасних учених навіть категорично стверджує, що у двотомному «Шевченківському словнику» інтерпретація низки творів поета «поставлена з ніг на голову»[120], використовуючи як аргумент згадку на його сторінках притаманного Великому Кобзарю «класового розуміння суті історичної науки»^[121]. Чималі викривлення й спотворення  щодо Т. Шевченка рясно побутують й у радянських історичних наративах. Приміром, у студії історика Михайла Марченка йдеться про те, що поет «першим створив демократичну концепцію в історії України»^[122].

Отож звичні  елементи  канонізованих   радянських   образів Т. Шевченка фігурували навіть у працях тих авторів, які прагнули уникнути надмірної ідеологізації. Проте вони були змушені наголошувати на «революційно-демократичному світогляді» Великого Кобзаря^[123], його «класовій» підоснові тощо.

Не бракувало й націоналістичних тлумачень творчості Т. Шевченка, які ширили відповідні ідеологічні образи у середовищі української еміграції та діаспори^[124].  Наприклад, до таких прочитань шевченкового літературного спадку можемо віднести праці відомого діаспорного літературознавця Юрія Бойка-Блохіна, який відстоював думку, що «Шевченко був послідовним українським націоналістом, що ненавидів Москву, і його державницький світогляд протягом життя лише щораз більше кристалізувався»^[125]. Утім, образ Великого Кобзаря у працях Ю. Бойка значно поступається радикально-націоналістичним трактуванням деяких інших авторів.

Доволі оригінальне представлення Т. Шевченка запропонував Віктор Петров, творчість якого вирізнялася проникливими рефлексіями як в історіософській, так і культурній сферах.  В його баченні начебто зведений формально до образу поета-націоналіста творчий профіль українського співця, проте, пропонував більш насичену й розмаїту інтелектуальну палітру. «…український народ з усіх народів світу, — наголошував В. Петров, — володіє такою книгою, в якій сам народ живе своїми власними почуттями. Це “Кобзар” Тараса Шевченка. Це книга не про народ, а книга народу. Між книгою  й народом не стоїть жадний посередник. Не сторонніми очима зовнішнього спостерігача відокремлений від народу письменник дивиться на народ, щоб своє слово стороннього спостерігача сказати про цей народ: ні народ сам з середини себе своє про себе каже слово. “Кобзар” Тараса Шевченка — це біблія українського народу. І якщо якийсь народ і має біблію народу (підкреслення автора. — В.М.), то це лише український народ»^[126].

За пропонованою візією виняткове становище «Кобзаря» пов’язане з особою автора, зокрема, з тим, що «лише Шевченко своєю творчістю спромігся довести, що творчість індивідуального письменника за наших часів можлива як творчість народу. У цьому і полягає сенс того, що він першу збірку своїх творів назвав “Кобзарем”, який і став для українського народу священною книгою нації, національною книгою українського народу!»^[127] Проте автор зауважує, що націоналізм Великого Кобзаря не є націоналізмом егоїстичним:  «Шевченківський націоналізм вільний од гріха глухого і темного, скупого і духово обмеженого егоїзму. В його прагненні волі для українського народу не було і нема нічого егоїстичного. Волю розуміє Шевченко не як свавілля, а як прояв звільненого духу, великодухість (курсив автора. — В.М.)»^[128]. Водночас, як один з провідників таємної революційної організації — кирило-мефодіївських братчиків, у конструкції автора Великий Кобзар сполучає в одному образі риси поета-націоналіста та революціонера^[129]. Причому таке сполучення продукує не стільки утилітарно-прагматичні конотації, скільки нав’язує високі, абсолютизовані цінності й ідеали.

Поряд з цим на обширах зарубіжного українства циркулювали і досить традиційні шевченкові образи, що тяжіли до романтичних уявлень народницького ХІХ ст., із відомою візією національного відродження. Приміром, Ю. Лавріненко обстоював думку про те,  що  Великий Кобзар посів місце «поетичного генія відродження України»[130], а І. Лисяк-Рудницький надзвичайно точно окреслив його роль на теренах української інтелектуальної історії. «…це не випадок, що репрезентативним героєм України у XIX столітті був не державний муж або воїн, але поет — Тарас Шевченко, — наголошував діаспорний інтелектуал. — Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм надхненним словом торкає і перетворює серце свого народу»[131].

На зарубіжних обширах проступають й контури філософського шевченкознавства, передусім у самобутніх текстах визначного українського літературознавця, філософа та славіста Дмитра Чижевського, який у повоєнні  роки здобув реноме надзвичайно конфліктного, колоритного ба навіть легендарного інтелектуала у західному академічному світі, зокрема, у ФРН і США. Д. Чижевський уважав, що «від дуже багатьох соціальних поетів Шевченко відрізняється тим, що йому цілком і повністю чужа мова філософських понять і філософських символів»^[132]. Та попри таку констатацію він обстоює думку про історичний антропоцентризм Т. Шевченка, який розміщує  людину  у  центрі  буття — як  природного,  так  і  соціального й культурного^[133]. На думку Д. Чижевського, «в минулому він (Т. Шевченко. — В.М.) бачить не події, сили, ідеї, а тільки людей,  живих, конкретних людей, які “стогнуть у кайданах”…  “Неволя”, “неправда”, — проти чого боровся Шевченко, — це не етичні поняття, а людська неволя (українського народу, українських селян) і людська (курсив автора. — В.М.) неправда (царів, попів, панів), при цьому і “неволя”, “неправда” цілком ті самі, що і сьогодні і якими вони були до Шевченкових часів»^[134]. Такі рефлексії торували шлях до історіософських та культурологічних вимірів  творчості Т. Шевченка, зокрема, суттєво модифікували його фахові й дисциплінарні образи.

Проте зазначені метаморфози вкорінювалися досить повільно, тривало співіснуючи з численними культовими образами Кобзаря виразно сакрального забарвлення, символізованого через поета-пророка, націоналіста-патріота і навіть архаїчного апостола народної  правди.

Загалом у численних образах Т. Шевченка у радянському та зарубіжному культурному просторі відобразилася незвичайна і незрівнянна посмертна доля великого українця. За висловом академіка Івана Дзюби, «його ім’я, його поезія, його могила, його  пам’ять  ставали  предметом  такої  боротьби,  таких поклонінь і поруг, таких осягнень і  фальсифікацій, що якусь аналогію знайти нелегко»^[135].

Образи Т. Шевченка на теренах сучасності

З падінням «залізної завіси», що відгороджувала радянську Україну і весь СРСР від західного світу, розпочалися не тільки змагання між відмінними підходами та концепціями у  царині шевченкознавства, а й конкуренція між швидко поширюваними різноманітними образами Великого Кобзаря. Чимдалі більшу роль у цьому змаганні відіграють новітні дослідницькі практики, методики та концептуальні пропозиції, пов’язані з постмодернізмом і лінгвістичним поворотом.

Зазвичай лінгвістичний поворот  розглядають  як перехідну межу між модерною та постмодерною наукою, позаяк ця інтелектуальна метаморфоза кардинально трансформувала не лише становище інтелектуала й академічної корпорації, а й сам спосіб буття суспільних та гуманістичних дисциплін. Відтак у постмодерністських візіях науковець відіграє різноманітні ролі, зокрема, виступає як учений — творець тексту і водночас як його дослідник-інтерпретатор.

Заразом шириться постмодерністська дослідницька стратегія деконструкції, витоки якої пов’язують з відомими студіями німецького філософа Мартіна Гайдеггера. Ця стратегія зорієнтована на пошук прихованих смислів, тобто з’ясування рівня самостійності мови щодо того змісту й сенсу, котрий вона продукує. Деконструктивізму відводять провідну роль у деміфологізації гуманітарного, насамперед історичного, знання. Натомість більшість його критиків стверджують, що ця стратегія повсюдно розмиває основи сцієнтизму та впроваджує крайній і навіть абсолютний епістемологічний релятивізм.

На теренах історіописання місце одного з найвідоміших речників лінгвістичного повороту посів американський учений Гейден Вайт, який пропонує розглядати будь-яку історичну студію у контексті вербальних артефактів і прозаїчних дискурсів, а точніше, як вербальну структуру у формі наративу^[136]. На сьогодні постмодернізм чимдалі частіше сприймають як своєрідну «покривку», під якою переховуються різні теоретики, котрі заперечують або зовсім відкидають детермінізм і все, що пов’язане з «соціальною реальністю», і не мають усталеної чи бодай узгодженої візії минувшини^[137].

Так чи інакше, проте постмодерністські виклики змусили вчених-гуманітаріїв переосмислити та по-іншому поглянути на наративні конструкції й мовні протоколи наукових і науково-популярних текстів^[138]. Водночас вони спричинилися до поширення потужної релятивістської хвилі, котра загрожує зруйнувати не тільки звичні модерністські засади науковості, а й навіть елементарні можливості щодо співвіднесення та кореляції наукових знань у соціогуманітаристиці.

Засвоєння спадщини модерністської науки ХХ ст. та рецепція й осмислення постмодерністських викликів і настанов посідають поважне, хоч і неоднозначне місце у процесі творення образів Великого Кобзаря на пострадянських теренах, зокрема, в українській соціогуманітаристиці. Нині вони постають як своєрідні змагання між націєцентричними, культурно-антропологічними та постмодерністськими способами прочитання спадщини геніального поета. З такої перспективи в пострадянському культурному просторі побутують відмінні візії Т. Шевченка, які спираються на ту чи іншу академічну традицію, а часом репрезентують новітні ідеологічні й інтелектуальні спроби тлумачення його творчого доробку та біографії.

Протягом  1990–2000-х  років  публікується  низка  праць,  в яких висуваються оригінальні інтерпретації його життевої та творчої долі^[139]. З’являються студії, які претендують на статус нового прочитання його поезій, зокрема, в контексті міфопоетики та декодування символів його творчості^[140], творення міфологічного концепту України^[141]. Відтак обстоюється думка про дуалізм Т. Шевченка, ґрунтований на різних способах його світосприйняття, що нав’язує зіставлення реальної біографії поета з авторськими текстами^[142].

Водночас висловлюються думки, що нормалізація культурного  й  політичного  життя  в  Україні  призведе  до  того,  що «Шевченко перестане бути іконою, пророком і стане “тільки” одним із великих поетів людства»^[143]. Тож постать Великого Кобзаря чимдалі частіше пов’язують із поетами-націєтворцями, як-то Адам Міцкевич, Ян Коллар та ін. Утім, такі аналогії чи паралелі не виглядають як незаперечні новації, позаяк подібні думки споглядаємо ще в розвідках вже згадуваного нами Д. Чижевського^[144]. Крім надзвичайної інтелектуальної розкутості (інколи поза межами не лише наукової етики, а й елементарного здорового глузду), яка вирізняє сучасні праці, слід констатувати появу нової конфігурації образів Великого Кобзаря, якого відтепер розглядають і як поета-міфотворця.

Певна річ, конструювання таких образів зумовлене цілим комплексом чинників. Поміж них поважне місце посідають причини власне академічні: швидкоплинне поширення методологічних інновацій, дослідницьких стратегій, комбінацій та мутацій новітніх концептів і підходів, конфронтація й змагання  різноманітних  методик  і  технік  прочитань,  зрештою банальна інтелектуальна мода. Проте не менш важливу роль відіграють соціо- та етнокультурні обставини існування сучасної України, яка прагне осягнути себе в найрізноманітніших вимірах як з перспективи минулого, так і майбуття, зокрема, в розрізі національної міфотворчості. Такі запити продукують і саморефлексії на ниві шевченкознавства і навіть усієї української гуманітаристики.

У цьому світлі, мабуть, варто помістити новітні уявлення про Т. Шевченка в контекст численних його образів, які побутували й побутують у суспільній та науковій думці. У найзагальніших рисах їх циркуляція уявляється нам у такому  вигляді:  романтичні  образи  народного,  національного поета-мученика — образи поета-бунтаря, речника соціальної, історичної правди життя — культові образи Великого Кобзаря як творця української національної ідеї (народного / національного символу й апостола правди) — образи Шевченка доби тотальної ідеологізації в радянському та націоналістичному варіантах — революціонера-демократа, виразника класового антагонізму і борця-націоналіста, носія державницького світогляду, зрештою поета-міфотворця чи знакового поета-інтелектуала і націєтворця ХІХ ст.,  з дуалістичним світосприйняттям у світлі сучасних рефлексій.

Звісно, пропоновані думки, спостереження та коментарі стосовно побутування різноманітних уявлень про Великого Кобзаря в українській інтелектуальній історії у жодному разі не вичерпують величезну та строкату галерею його візій, які потребують ретельних і тривалих студій. Сподіваємося, що наша праця спричиниться до актуалізації цієї самобутньої й самодостатньої дослідницької проблематики.

Насамкінець згадаємо цікаву і слушну думку українського вченого Дмитра Чижевського: «Не треба й не варто повторювати старих аргументів проти зв’язування того, що має вічну й надчасову цінність, з тим, що дише часом, тлінням часового бування, гордістю “я” і страхом перед усім ширшим, більшим і вищим. Але треба й варто просто уважно подивитися, де й у чому значення Шевченка можна шукати (курсив автора. — В.М.) й де його шукати не треба й не слід»^[145].  

---

[1] Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України //  Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. — К., 1994. — Т. 1. — С. 178.

[2] Лисяк-Рудницький І.  Напрями української політичної думки  // Там само.  — К., 1994. — Т. 2. — С. 68.

[3] Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма. — К., 2004. — С. 5.

[4] Шевченківська енциклопедія. — К., 2012–2015.  — Т. 1–6.

[5] Інтелектуальну історію у первісному, наукознавчому розумінні тлумачать  як  історію  ідей,  а  у  більш  широкому  академічному  сенсі  розглядають як загальну історію гуманітарного та соціогуманітарного знання, що представляє науку з перспективи відтворення її предметно-дисциплінарної та фахово-проблемної багатоманітності. За великим рахунком, інтелектуальна історія зорієнтована на з’ясування того, як виробляється / твориться / постає / формується та кодифікується соціогуманітарне знання у його найширшому видовому й жанровому розмаїтті (Див. докладніше: Репина Л.П. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А.А. Фурсенко. — М., 2001. — С. 178–180; Ее же. Историческая наука на рубеже ХХ–ХХI вв.: социальные теории и историографическая практика. — М., 2011. — С. 325–332; Идеи и люди. Интеллектуальная культура Европы в новое время / Под ред. Л.П. Репиной. — М., 2014. — 847 с.; Тернер Ф.М. Европейская интеллектуальная история от Руссо до Ницше / Под ред. Р. Лофтхауса; пер. с англ. Т.О. Новиковой. — М., 2016. — 384 с. та ін.).

[6] Щурат В. Святе Письмо в Шевченковій поезії. — Львів, [1904].  — С. 6.

[7] Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Драгоманов М.П. Вибране / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С. Міщук; прим. Р.С. Міщука, В.С. Шандри. — К., 1991. — С. 327.

[8] Дзюба І. Тарас Шевченко / Під заг. ред. акад. В.А. Смолія. — К., 2005. — С. 13.

[9] Лавріненко Ю. Подорож у «Шевченків край». Спогади // Сучасність. — 1981. — № 12. — С. 74.

[10] Міяковський В. Шевченко в колі кирило-мефодіївців // Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев’ятнадцятого сторіччя. Новітня українська література / За ред. М. Антоновича. — Нью-Йорк, 1984. — Т. 1.   — С. 132.

[11] Костомаров М. Спогади про двох малярів // Спогади про Шевченка. — К., 1958. — С. 447.

[12] Костомаров М.  Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / За ред. акад. М. Грушевського. — [К.,] 1928. — С. 49.

[13] Костомаров М.  Лист до редактора «Русской старины» М.І.  Семєвського // Спогади про Шевченка. — С. 162.

[14] Куліш П. Повне зібрання творів. Листи. — К., 2005. — Т. 1: 1841–1850 / Упоряд., ком. О. Федорука; підготовка текстів О. Федорука, Н. Хохлової; відп. ред. С. Захарків. — С. 95.

* Плетньов Петро Олександрович (1792–1865) – російський поет та критик, ректор Санкт-Петербурзького імператорського  університету (1840–1861).

[15] Куліш П. Спогади про Миколу Івановича Костомарова (Уривки) // Спогади про Шевченка. — С. 155.

[16] Куліш П. Слово над гробом Шевченка // Куліш П. Твори в двох томах / Упоряд. і прим. М.Л. Гончарука. — К., 1989. — Т. 2. — С. 521.

[17] Білозерський В. Лист до Гулака М.І. (1.V.1846) // Спогади про Шевченка. — С. 219; Аналогічні думки висловлені і в промові В. Білозерського на похоронах Т. Шевченка (Див.: Смерть  и похороны Т.Г. Шевченко: (Документы и материалы). — К., 1961. — С. 37–38).

[18] Куліш П. Листи з хутора. Лист ІІІ. Чого стоїть Шевченко яко поет народний // Куліш П. Твори в двох томах. — Т. 2. — С. 258.

[19] Цит. за: Костенко А. Шевченко в мемуарах: Критичний нарис. — К., 1965. — С. 20.

[20] Шевченко Т.Г. Дневник (С 12 июня 1857 по 13 июля 1858 года). — К., 1963. — С. 132.

[21] Тургенєв І.С. Споминки про Шевченка // Спогади про Шевченка. — С. 428.

[22] Мочульський М. Літературні паралелі. Шевченків «Сон» і «Призраки» Тургенєва // Україна.  — 1924. — Кн. 3. — С. 62.

[23] Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. / Упор. та прим. С. Романченка, В.В. Лисенка. – К., 1970. – Т. 2. – С. 157–158.

[24] Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю. Луцького; передм. Ю. Шевельова. — Нью-Йорк; Торонто, 1984. — С. 93.

[25] Кулиш П.А. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 2: От начала столетней козацко-шляхетской войны до восстановления в Киеве православной иерархии, в 1620 году. — С. 24–25 (прим. 1), 74, 172 (прим. 1), 208–210, 273–274 (прим. 2).

[26] Жемчужников Л.М. Мои воспоминания из прошлого / Вступ. ст. и общ. ред. А.Г. Верещагиной. — Л., 1971. — С. 405 (прим. 6).

[27] Метаморфози у поглядах П. Куліша, зокрема, щодо ставлення до Т. Шевченка та його творчої спадщини, неодноразово відзначалися і тлумачилися різними дослідниками. Утім, вони й до сьогодні залишаються недостатньо вивченими, позаяк здебільшого розглядалися поза контекстом кардинальних зрушень у світобаченні П. Куліша у 70–80-ті роки ХІХ ст. (Див., наприклад: Костенко А. Шевченко в мемуарах: Критичний нарис. — С. 105–119; Комишаченко М.П. Тарас Шевченко українській критиці. — К., 1969. — С. 83–115; Марахов Г.І. Т.Г. Шевченко в колі сучасників: Словник персоналій. — К., 1976. — С. 65–66 та ін.).

[28] Решетар Дж.С. Розуміння й непорозуміння при студіях над історією України в США //  Сучасність.  — 1983. — № 3. — С. 72.

[29] Чернишевський М. Національна безтактність (уривок) // Спогади про Шевченка. — С. 446.

[30] Антонович В. Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события // Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський; вступ. ст. та ком. В. Ульяновського. — К., 1995.

[31] Там же. — С. 102–103.

[32] Там же. — С. 105. Відзначимо, що наведена теза В. Антоновича була розкритикована Г. Грабовичем (Див.: Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. С. Павличко. – 2-е випр. й авториз. вид. — К., 1998. — С. 50).

[33] Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / Окрема відбитка зі збірника «Статьи по славяно-
ведению». — СПб., 1904. — 7 с.

[34] Франко И.Я. Тарас Шевченко // Избранные общественно-политические и философские произведения украинских революционных демократов ХІХ века / Общая ред.  М.Т.  Иовчука,  Д.Ф.  Острянина;  прим. В.Е. Евдокименко. — М., 1955. — С. 367–368.

[35]  Франко І.Я. Нарис з історії українсько-руської літератури до 1890 р. — Львів, 1910. — С. 113.

[36] Грабовский П.А. Тарас Григорьевич Шевченко // Избранные общественно-политические и философские произведения украинских революционных демократов ХІХ века. — С. 458–459.

[37] Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії / Упоряд. та вступна ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. — 3-е вид., репринт. — ­­К., 1996. — С. 124.

[38] Оглоблин О. Проблема українських зв’язків Шевченка // Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / За ред. Л. Винара. — Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. — С. 65.

[39] Там само. — С. 66.

[40] Маланюк Є. Шлях до Шевченка // Хроніка-2000. — К., 2011. — Вип. 3 (85), ч. 1: Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). — С. 12.

[41] Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Драгоманов М.П. Вибране. — С. 327–429.

[42] Там само. — С. 332.

[43] Вечерниці Т. Шевченка в Томську // Літературно-науковий вістник. — 1899. — Кн. 7. — С. 66. Див. докладніше про святкування Шевченківських роковин на азійських обширах: Світ І. Шевченківські роковини в Азії // Хроніка 2000. — К., 2011. — Вип.  4(86), ч. 2:  Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). — С. 355.

[44] Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. —  Т. 1. — С. 335.

[45] Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — С. 188.

[46] Зілинський О. Кілька актуальних думок про Шевченка // Сучасність. — 1976. — № 12. — С. 17–18.

[47] Пріцак О.  Роля наукового  товариства  ім. Шевченка  (НТШ)  в історії  України  (Доповідь  виголошена  на пленарній сесії НТШ в Нью-Йорку, 5.11.1983) // Вісті із Сарселю: Неперіодичний бюлетень Акції-С. — Париж; Мюнхен, 1983–1984. — № 25. — C. 1–12.

[48] Єфремов С. Тарас Шевченко, життя його та діла. — К.,  1908. — С. 66.

[49] Зайцев П. Тарас Шевченко: Короткий нарис життя. — К.,  1920. — С. 14.

[50] Др. В.  Огляд часописей за 1901 р. Часописи, видавані поза Україною: «Мир Божий» // Записки НТШ. — Львів, 1902. — Т. 50. — С. 4.

* Случевський Костянтин Костянтинович (1837–1904) — російський поет і публіцист, поезії якого відображали перехід від класики до модерну, зокрема, високо оцінювалися символістами на початку ХХ ст.

[51] Добровольський Л. Варіант пісні 18-го віку про земляні роботи // Записки Українського наукового товариства у Києві. — К., 1912. —  Кн. 10. — С. 44–45.

[52] Грушевський М. В сорок восьмі роковини Шевченка: слово на Шевченковому святі у Львові, дня 17 лютого ст. ст. // Літературно-науковий вістник. — 1909. — Кн. 4. — С. 3.

[53] Грушевський М.  Шевченкове століттє // Там само. — 1914. — Кн.  2. — С. 212–215.

[54] Грушевський М.  Великі роковини // Збірник пам’яти Тараса  Шевченка / Видання Українського наукового товариства в Києві. — К., 1915. — С. 8.

[55] Грушевський М.  В сорок восьмі роковини Шевченка. — С. 5.

[56] Єфремов С.О. Нечуваний ювілей // Єфремов С.О. Літературно-критичні статті / Упоряд., передм. і прим. Е.С. Соловей. — К., 1993. — С. 198–209.

[57] Грушевський М. Великі роковини. — С. 7–8; Єфремов С. Шевченко й Котляревський // Збірник пам’яти Тараса Шевченка. — С. 31.

[58]  Столітні роковини Тараса Шевченка // Свобода. — Джерзі Сіті, 1914. — № 1. — 1 січня. — С. 4.

[59] Протести проти царського варварства // Там само. — № 13. — 26 березня. — С. 4.

[60] Гехтер М. З українського життя. Шевченківські дні // Літературно-науковий вістник. — 1911. — Кн. 4. — С. 117.

[61] Святочні збори // Хроніка Наукового товариства імені Шевченка.  — Львів, 1914. — Вип. ІІ/ІІІ, ч. 58/59. — С. 24–25.

[62] Донцов Д. З приводу ювілею Шевченка // Ювілейна збірка статей про Тараса Григоровича Шевченка. В соті роковини його народження. — Вінніпег, 1914. — С. 5.

[63] Томашівський С. Рец. на вид.: Твори Тараса Шевченка. — Львів, 1908. — Т. 1: (1838-1847).  —Х., 439, 2 с. // Літературно-науковий вістник. — 1908. — Кн. 2. — С. 440.

[64] Єфремов С. Апостол правди // Єфремов С. Шевченко: Збірка. — К., 1914. — С. 36.

[65] Барвінський О. Тарас Шевченко — апостол правди і науки, учитель людства: Спроба педагогічно-наукової розвідки / Вступн. ст. Б. Гречина; наук. ред. Б. Ступарик. — Івано-Франківськ, 2001. — С. 23–24.

[66] Петлюра С. Вчіться у Шевченка (З приводу 47 роковин смерті поета) // Петлюра С. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. — К., 1993. — С. 71.

[67] Див., наприклад: Грушевський М. Шевченко, як проповідник соціяльної революції // Борітеся — Поборете. — Відень, 1920. — № 1. — С. 52–54.

[68] Садовський В. Центральна Рада та її роля у відновленні української державности //  Сучасність. — 1977. — № 11. — С. 43.

[69] Одарченко П. Тарас Шевченко в радянській літературній  критиці (1920–1960) // Хроніка 2000. — Вип. 3 (85), ч. 1. — С. 211.

[70] Грушевський М. Українська партія соціялістів-революціонерів  та її завдання // Борітеся — Поборете. — № 1. — С. 13.

[71] Томашівський С. Трагедія Драгоманова: Кілька чудацьких думок з приводу 30-ліття його смерти (20.VI.1925) // Політика. — Львів,1925. — 10 жовт. — № 1. — C. 7.

[72] Там само. — C. 8.

[73] Там само. — С. 6.

[74] Національний герой та його культ // Літопис політики, письменства і мистецтва. — Берлін, 1924. — № 10. — С. 147–148.

[75] Петров В. Естетична доктрина Шевченка: до поставлення проблеми // Петров В. Розвідки: У 3 т. / Упоряд., авт. передмови та прим. В. Брюховецький. — К., 2013. — Т. 2. — С. 1083.

[76] Зеров М. Лекції з історії української літератури (1798–1870) / Під ред. Д.В. Горзлін та О. Соловей. — Оквіл, 1977. — С. 160.

[77] Лепкий Б. Про життя Тараса Шевченка // Шевченко Т. Кобзар / З передм. Б. Лепкого. — Берлін, 1922. — С. XVI.

[78] Герасименко В. До літературної спадщини 1860–1870 рр. // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — К., 1928. — Кн. 19. — С. 218.

[79] Одарченко П. Тарас Шевченко в радянській літературній критиці… — С. 213–214.

[80] Слабченко М.Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. — [Одеса], 1925. — Т. 1. — С. 181.

[81] Про ставлення Т. Шевченка до слов’янофільства див.: Дзюба І. Слов’янофіли і Шевченко // Шевченківська енциклопедія. — К., 2015. — Т. 5. — С. 838–845.

[82] Слабченко М.Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. — С. 181.

[83] Там само. — С. 183.

[84] Там само.

[85] Багалій Д.І. Т.Г. Шевченко і кирило-мефодіївці: Історико-літературна розвідка. — Харків, 1925. — С. 86.

[86] Там само. — С. 90.

[87] Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. — [Харків], 1927. — Т. 1. — С. 185.

[88] Там само. — С. 194.

[89] Там само. — С. 187.

[90] Петров В. Провідні  етапи  розвитку  сучасного  шевченкознавства (З приводу книги П. Зайцева: «Життя Тараса Шевченка», Львів, 1939) // Петров В. Розвідки. — Т. 2. — С. 749.

[91] Зеров М. Рец. на вид.: Шевченківський Збірник. Під редакцією П.П. Филиповича. — Київ, 1924. — Т. 1. — 151 с. // Україна. — 1924. — Кн. 3. — С. 173–174.

[92] Грушевський М. В шістдесят  четверті Шевченкові роковини // Україна. — 1925. — Кн. 1/2. — С. 3.

[93] Див. про нього та його «творчі» здобутки: Герасименко Н. Коряк Володимир Дмитрович // Шевченківська енциклопедія. — К., 2013. — Т. 3. — С. 517–518.

[94] Большевичення та Московщення Шевченка // Свобода. — Джерзі Сіті, 1934. — 15 січня. — № 12. — С. 2.

[95] Шевченко і «генеральна лінія партії» // Україна. — Париж, 1952. — № 8. — С. 647.

[96] Денисенко І. Уривки з минулого. — К., 2005. — С. 7.

[97] Одарченко П. Тарас Шевченко в радянській літературній критиці… — С. 228–230.

[98] Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко: інтерпретації. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1965. —  239 с.

[99] З  династії  славетних  Антоновичів:  Інтерв’ю  М.  Антоновича  для «Старожитностей»  [записав  І.  Гирич]  //  Старожитності.  —  1993.  —  № 19/24. — С. 25.

[100] Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко — співець Самостійної України // Смаль-Стоцький С.  Т. Шевченко: інтерпретації. — С. 13.

[101] Донцов Д. Шевченкові роковини // Літературно-науковий вістник. — 1927. — Кн. 5. — С. 41–48.

[102] Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991. — С. 259.

[103] Пеленський Є.-Ю. Шевченко-клясик, 1851–1861. — Львів; Краків, 1942. — 136 с.

[104] Там само. — С. 113–114.

[105] Шевельов Ю. Шевченко — класик? // Хроніка 2000. — Вип.  3(85), ч. 1. — С. 24–25.

[106] П.О. [Одарченко П.] Шевченківський ювілей в Уфі 1943  року // Шевченко. — Нью-Йорк, 1953. — Річ. 2. — С. 36–38.

[107] Коваленко Л. Исторические взгляды революционера-демократа Т.Г. Шевченко // Вопросы истории. — 1951. — № 7. — С. 27, 44.

[108] Грабович Г. Українсько-російські літературні взаємини в ХІХ ст.: постановка проблеми // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 203.

[109] Зайцев П. Шевченкова естетика в кривому дзеркалі // Українська літературна газета. — Мюнхен, 1958. — № 3. — С. 1.

[110] Кравців Б. О. Білецький про радянське шевченкознавство // Сучасність. — 1962. — № 1. — С. 11.

[111] Кошелівець І. Під кінець 1961 року (Погляд на літературну періодику УРСР) // Сучасність. — 1962. — № 2. — С. 51–52.

[112] Безушко В. Дещо з шевченкіяни останніх літ // Сучасність.  — 1962. — № 3. — С. 122–124.

[113] Луцький Ю. Тиждень у Києві. Замість репортажу // Сучасність.   — 1964. — № 11. — С. 77.

[114] Корбутяк Д. Шевченко на ложі  прокруста (Роздумування з нагоди Шевченкових річниць) // Сучасність.  — 1978. — № 3. — С. 18–23.

[115] Заклик  головного  уряду у справі Ювілейного Року УНС // Свобода. — Джерзі Сіті, 1964. — № 9. — 15 січня.— С. 1.

[116] Відозва Наукового товариства ім. Шевченка з приводу сотих роковин смерти його Патрона Тараса Шевченка в 1961 році // Записки НТШ. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1962. — Т. 176: Тарас Шевченко: Зб. доповідей Світового конгресу української вільної науки для вшанування сторіччя смерти Патрона НТШ. — С. 9.

[117] Шевельов Ю. Диптих про книжки з подвійним дном //  Хроніка 2000. — Вип.  3(85), ч. 1. — С. 201.

[118] Див.: Марченко М.І. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г. Шевченка. — К., 1957. — 193 с.; Марголис Ю.Д. Исторические взгляды Т.Г. Шевченка. — Л., 1964. — 294 с. та ін.

[119] Шевченківський словник: У 2 т. — К., 1976–1977.

[120] Панченко В. Неубієнна література. Дослідницькі етюди. — К., 2007. — С. 5.

[121] Шевченківський словник. — Т. 1. — К., 1976. — С. 262.

[122] Марченко М.І. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г. Шевченка. — С. 192.

[123] Смілянська В.Л. Стиль поезії Шевченка. — К., 1981. — С. 76.

[124] Див., наприклад: Савчук П.Т. Шевченко в світлі державницьких ідей: І. Ранній період  творчості  //  Визвольний  шлях.  —  1958.  —  №  8.  — С. 892–902; Бедрій А. Націоналістична ідеологія Тараса Шевченка // Там само. — 1961. — № 1. — С. 71–76; Воропай О. Тарас Шевченко і ідея визволення України // Там само. — 1967. — № 3. — С. 259–263.

[125] Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Бойко Ю. Вибрані праці. — К., 1992. — С. 16.

[126] Петров В. Тарас Шевченко як поет нації (До 85-ліття з дня його смерти) // Петров В. Розвідки. — Т. 2. — С. 719.

[127] Там само. — С. 721.

[128] Там само. — С. 730.

[129] Там само. — С. 734–735.

[130] Лавріненко Ю. Рух Вільної Спілки (До століття його відсічі на заборону українства, 1876–1976) // Український історик. — 1976. — № 1/4. — С. 15.

[131] Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії //  Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 151.

[132] Чижевський Д. Шевченко і Давид Штраус // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. / Під заг. ред. В. Лісового. — К., 2005. — Т. 2. — С. 180.

[133] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Там само. — С. 125.

[134] Там само.

[135] Дзюба І. Тарас Шевченко. — С. 693.

[136] Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе ХІХ века / Пер. с англ. под ред. Е.Г. Трубиной и В.В. Харитонова. — Екатеринбург, 2002. — 527 с.

[137] Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка; пер. з англ. Т. та А. Портнових. — 2-е укр. вид. — К., 2010. — 368 с.

[138] Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика / Пер. з польськ. та англ. В. Склокіна; наук. ред. В. Склокін, С. Троян. — К., 2012. — 264 с.

[139] Пріцак О. Шевченко-пророк. — К., 1993. — 39 с.; Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — 255 с.

[140] Грабович Г. Поет як міфотворець… — С. 169–185.

[141] Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу. — 4-е вид. — К., 2009. — С. 138–142.

[142] Грабович Г. Поет як міфотворець… — С. 25–26.

[143] Там само. — С. 193.

[144] Чижевський Д.І. Порівняльна історія слов’янських літератур / Наук. проект і передмова М. Наєнка; пер. з нім. О. Костюк, М. Ігнатенко. — К., 2005. — С. 160; Його ж. Міцкевич і українська література // Чижевський Д.  Філософські твори. — Т. 2. — С. 150–154.

[145] Чижевський Д. Думки про Шевченка (Естетичні та історично-філософічні фрагменти) // Чижевський Д.  Філософські твори. — Т. 2. — С. 172.