АЛЕКСИС ДЕ ТОКВІЛЬ: «КОЛИ РЕВОЛЮЦІЇ УСПІШНІ, ЇХ ПРИЧИНИ ПЕРЕСТАЮТЬ ІСНУВАТИ. САМ ФАКТ ЇХ УСПІШНОСТІ РОБИТЬ ЇХ НЕЗБАГНЕННИМИ»

В Україні стрімко стартували заходи зі 100-річчя відзначення Української революції 1917-1921 рр. Стрімко, але непомітно для широкого загалу. Встигли відзначитися своїми оцінками подій 100-річної давнини П.Порошенко і А.Парубій. Оскільки ця революція – відносно невідомий період в нашій історії, який сьогодні займає зовсім небагато місця у шкільних програмах з історії і переважно знайома тим, хто вивчає її, зазначені керівники заходилися давати свої оцінки, демонструвати свої бачення. У підсумку виступили такими собі переможцями історії, травмованого історією народу, продемонстрували спробу реваншу над історією через оголошення війни очевидним фактам.

За таких обставин маємо справу не з історичною наукою, а куди більше – з політичним позиціюванням та політичною модою, аж до довільних інтерпретацій революції.

Пояснення такого підходу слід шукати в тому, що радикальна частина суспільства виявилась розчарованою діями та результатами роботи нового режиму, який, створюючи не нову конструкцію держави, а довершуючи старі будівлі, вимощує дорогу до чергової революції.

Об’єднання в радикальній інтерпретації революції, вузьке її прочитання – це пошук зручної можливості посилити свою владу.

У цьому зв’язку виняткової ваги набуває необхідність досліджувати події такими, якими вони були, а не на догоду тому, як їх хочеться подавати. Потрібна оцінка революції не в криках і метушні, а в ослаблених на сьогодні голосах об’єктивності й мудрості, які все ж таки пробиваються крізь гуркіт реформаторів.

Українська революція, як і більшість революцій, була народною, жорстокою і надзвичайно суперечливою.

Вона була б неможливою без громадянської війни та міжвладдя.

Звертаючись до наукового осмислення проблем революції і розуміючи, що кожна нова розповідь про неї складніша за попередні, несе  на собі відбиток політичної кон’юнктури, надважливо в першу чергу осмислити питання теорії революції. З огляду на це, пропоную ознайомитися з коротким викладом її бачення з монументального дослідження С.Пінкуса «1866. Первая современная революция: научно-популярное издание. – Москва: Издательство АСТ, 2017. – 928 с.». Розумію, що далеко не в усіх вистачить можливості, часу та сил погортати таке обємне видання:

Революції – події нечасті, оскільки кардинально змінюють держави і суспільства.

Відповідно їх тривалість вимірюється роками і не обмежується звичними хронологічними межами.

Вони мають розглядатися не як події, а як процеси. Які, у свою чергу, забезпечують кардинальні зміни через докорінний демонтаж минулого і створення нових засад. Фактично руйнують зв’язки часу, змінюють політичних лідерів та політичну орієнтацію держав.

Класовий конфлікт є лише побічним для революцій явищем. Якщо стояти на іншій позиції, обстоювати класову боротьбу як істотну частину революції, тоді звужується поле аналізу, його наукова цінність.

Революції повинні включати народні рухи.

Події, які змінюють державні, але не соціальні структури – це громадянські війни, заколоти або державні перевороти. Це – не революції. Революції повинні включати зміну соціально-економічних засад та політичних основ.

Чому відбуваються революції?

Перше пояснення полягає в тому, що старий режим відкидається модернізаторами. Друге – старий режим перемагається новою соціальною групою, яка захоплює владу та відкидає наявні структури держави й суспільства.

Революції відбуваються, коли державна нація дозріває до усвідомлення необхідності політичної модернізації і водночас поглиблюються розбіжності у питанні правильності курсу оновлення держави.

Модернізація держави як політична мета і як політичний процес – необхідні передумови для революцій.

Під ризиком переворотів держави опиняються в період, коли зростання населення випереджає ріст економічних ресурсів. Водночас ані тиск населення, ані необхідність соціально-економічних реформ не є ключовими чинниками для пояснення революцій.

В усіх революціях старий режим закінчує своє існування до революції.

Реформи є необхідним, але не достатнім мотивом для модернізації держави. Саме з цієї причини революції часто відбуваються через жорстоку конкуренцію різних програм державної модернізації. Лише швидкі переміни ведуть до зниження політичного конфлікту.

Державна модернізація створює умови для пришвидшеного дозрівання режиму для революції. Особливо небезпечним моментом для поганого уряду є той, коли він починає шукати як виправити ситуацію (Токвіль).

Революції ХVII-XVIII та ХХ століть відбувалися за одним й тим же малюнком: модернізація держави скрізь ставала їх необхідною передумовою. До речі, перед революцією жовтня 1917 року в Росії Микола II запустив основну програму соціальних реформ.

Модернізація держави неминуче збільшує контакт з державною машиною величезної верстви населення, формує нових політизованих людей, створює ідеологічну тріщину, коли заявляється про розрив з минулим.

Декларуючи необхідність радикальних перемін, влада створює сприятливий ідеологічний простір для опозиції – їй залишається лише говорити, що обрані підходи до реформ є шкідливими для населення та приречені на провал з величезними негативними наслідками для країни.

Таки чином, ставши на шлях перетворень, державні діячі абсолютно проти своєї волі породжують революційну опозицію. Зрозуміло, що її можна примусити мовчати або з допомогою фізичних репресій, або високим рівнем ідеологічної єдності. Режими можуть вибудувати патріотичну риторику, щоб успішно виставляти своїх політичних суперників у вигляді ворогів нації. Природно, якщо патріотична фразеологія стане причиною чи наслідком міжнародного конфлікту, щоб залишитися при владі, буде необхідна воєнна перемога.

Чому після деяких революцій встановлюються відносно відкриті режими, в той же час інші приводять до більш репресивних, закритих спільнот? Відповідно деякі держави стають демократичними, інші – фашистськими, а треті – комуністичними.

В Англії, Франції та США мали місце буржуазні революції, де сильний та незалежний клас міських жителів забезпечив формування парламентської демократії. «Немає буржуазії – немає демократії» (Мур). У Німеччині та Японії відбувся розвиток капіталізму без демократії, досягнувши кульмінації у «фашизмі». В них модернізація була проведена сильним вищим класом землевласників. У Китаї та Росії революції мали основне, хоча й не виключне походження від селянства.

Революції, які фокусувалися на соціальних, а не на політичних питаннях, неминуче творили авторитарні режими.

Революціонери завжди переконані у власній позиції. По своїй волі вони не переносять компроміси і прагнуть примусити людей до свободи, бути вільними.

Але коли революційні держави залежать від міжнародної торгівлі для економічного виживання, вони одразу ж потрапляють в залежність від торговельних кампаній. У свою чергу ті вимагають вільних потоків інформації, щоб вести торгівлю. Таким чином, вони автоматично вороже налаштовані до авторитарних режимів.

Саме економічний та політичний вплив міжнародних торговельних кампаній не дозволив Англії після 1866 року та США в ранній період існування прийняти форму однопартійного правління.

У порівняно самодостатніх державах – Франція періоду Наполеона, Китай та Радянський Союз – гору взяли авторитарні режими з однією домінуючою партією.

Демократія не виникає, якщо виживання держави не залежить від економічної діяльності буржуазії. Демократія виникає тільки тоді, коли у держави недостатньо ресурсів, щоб вижити без міжнародної торгівлі із залученням буржуазних і міжнародних економічних інтересів.

А тепер пропоную накласти викладене на українські сьогоденні реалії і запропонувати свій варіант відповіді на питання: події кінця 2013 – початку 2014 року – це революція (революція гідності) чи державний переворот?

Буду вдячний за думку та аргументації з цього приводу.